43.Спроба № 2

Софія крутилася з боку на бік, поправляла подушку, але заснути ніяк не могла. Перед очима й досі була Соля, а в вухах лунали слова Андрія, від яких боляче стало не тільки Солі, а й самій Софії. Жінка вважала, що коханий припустився жахливої помилки, коли наговорив дівчині такого, і сподівалася, що до ранку чоловік усе зрозуміє й перепросить у доньки.

Хоча жінка мусила визнати: звістка про від'їзд Солі за кордон назавжди вразила її в саме серце. А що, як дівчина має рацію, і саме поява Софії в цьому домі змусила її зважитися на такий відчайдушний крок? Ця думка зводила з розуму.

«Ні, — вирішила Софія, поправляючи ковдру і зручніше вмощуючись у ліжку в гостьовій кімнаті. — Вже завтра вранці я поїду до неї і поговорю ще раз. Навіть якщо вона не захоче мене бачити й просто вкаже на двері».

Не спала тієї ніч не тільки Софія. Андрій сидів на ліжку, обхопивши голову руками, думав над словами дружини. Серце кричало, щоб він пішов до Софії, а зранку відшукав доньку й перепросив. Проте розум одразу нагадував: усе, що він сказав Солі, було чистісінькою правдою.

Хіба ж він бажає рідній дитині зла? Та тут у неї є все: дім, робота, пристойна зарплатня. А що чекає на неї на чужині, він навіть думати не хотів. До того ж Соля збиралася їхати, так і не дізнавшись правди, яку він стільки років від неї приховував.

Тепер, після їхньої сварки, Андрій дуже сумнівався, що донька захоче його не те що слухати, а навіть бачити. Промаявшись цілу ніч і прокинувшись у кепському гуморі, він вирішив приготувати сніданок, щоб перепросити  у дружини за вчорашнє, а заодно й докладніше дізнатися, що саме означали ті слова про батька.

Виклавши на тарілку гарячі сирники, вимкнувши плиту й наливши у дві чашки ароматної кави, Андрій поставив усе на тацю і піднявся на другий поверх, до гостьової кімнати. Тихо постукавши, він промовив:

— Софіє, давай поговоримо. Софіє, я визнаю, що перегнув палицю, але так не можна. Софіє... — ще раз покликав чоловік і, штовхнувши двері, побачив, що кімната порожня.

Ліжко було акуратно застелене, а про те, що дружина провела тут ніч, свідчив лише її халат, залишений на бильці.

— Сонечко? — покликав він у порожнечу, а потім обережно поставив тацю на тумбочку й набрав її номер.

Проте надто ввічливий голос повідомив, що абонент зараз поза зоною досяжності. Андрій подивився на екран смартфона так, наче сподівався, що той зараз детально розповість, куди о такій ранній порі могла зникнути його дружина, але бачив лише власне здивоване відображення. Здається, сюрпризи продовжувалися.

****

Софія тим часом стояла перед обшарпаними дверима з табличкою «тринадцять» і нервово крутила обручку на пальці, збираючись із силами, щоб нарешті натиснути на кнопку дзвінка. Рано-вранці вона за допомогою Петра Миколайовича дізналася, де тепер мешкала Соля, і вирушила туди, щоб поговорити з Соломією віч-на-віч.

Проте всі ті правильні слова, які вона так ретельно підбирала дорогою в таксі, раптом кудись зникли. Жінка глибоко вдихнула, немов перед стрибком у холодну воду, і вже майже торкнулася дзвінка, коли двері відчинилися самі і вона ніс до носа зіткнулася з Соломією.

Дівчина здивовано подивилася на неї згори вниз — вона якраз взула туфлі на високих підборах і вдягла елегантну синю сукню, явно збираючись кудись іти. Соля так і завмерла на порозі свого тимчасового помешкання, міцно стискаючи ручку дверей і не вірячи власним очам.

— Ви? Що ви тут робите? — без жодного натяку на люб’язність поцікавилася дівчина.

Вона повернулася до дверей, різким рухом замкнула їх на ключ і лише після цього знову розвернулася до мачухи обличчям, ховаючи зв'язку в сумочку.

— Я… — Софія зібралася із силами. — Я прийшла поговорити про те, що сталося вчора, — повільно промовила вона.

— Я вам усе сказала ще ввечері, пані Ягужинська, — відрізала Соля, застібаючи замок сумки. — І додати мені нічого.

— Я розумію і приймаю твоє рішення. Ти доросла і маєш повне право вирішувати, як тобі жити. Але все ж.благаю, давай поговоримо. Хоча б кілька хвилин.

Соля кинула швидкий погляд на наручний годинник.

— Добре. До моєї зустрічі є ще хвилин сорок. Ходімо, тут поруч є непогане кафе.

Дівчина рушила вперед до східців, а Софія покірно пішла слідом, подумки радіючи цій першій маленькій перемозі.

****

Тим часом Андрій, припаркувавши авто біля офісу, ішов до входу, заглибившись у власні думки. Через важку голову він навіть не помітив Горянського, який стояв неподалік, спершись на капот своєї машини. Побачивши Андрія, Любомир ступив йому назустріч і голосно гукнув:

— Пане Дарчук!

Любомир повільною ходою попрямував до Андрія. Той зупинився й здивовано поглянув на нього.

 «І що тільки вона в ньому знайшла? — подумав Горянський, прискіпливо дивлячись на Андрія. — Одні лише страждання?»

Любомир сумнівався, що цей чоловік здатний зробити Софію по-справжньому щасливою, але ніяк не міг їй цього довести. Бачачи її сльози, він готовий був зробити все, щоб вона більше ніколи не плакала. Але хіба ж вона Любомиру себе захистити?  Він он хотів  пооворити, але Софія почала захищати цю шмаркачку, яка й мізинця Софії не варта, але тоді він зробить все сам.

 — Пане Горянський? — в тон йому повторив Андрій, неприязно дивлячись у його блакитні очі.

Те, як цей чоловік нещодавно дарував Софії півонії, а потім обіймав її, досі стояло перед очима .

— Чим завдячую такому ранньому візиту?

— Я не хотів би говорити про це ось так, але спостерігати, як ти знущаєшся над Софією зі своєю донечкою на пару, я не хочу і не буду! — з люттю  дивлячись на Андрія, промовив Горянський. — Вона не захотіла мене слухати і знову приносить себе в жертву, як і раніше, але ти…

— Пане Горянський, я з вами в дитинстві в ігри не бавився, щоб ви зараз мені тикали, — перервав його Андрій, ледве стримуючи роздратування.