Соля дістала з сумки ключі від будинку, але, подивившись на двері, сховала їх назад і натиснула на кнопку дзвінка. За кілька секунд у вікні промайнув силует, а невдовзі замок клацнув, і на порозі з’явився батько, вдягнений у білу сорочку та чорний костюм.
— Солю? — Андрій усміхнувся, пропустив доньку в дім і зачинив двері. — Ти чому дзвониш? У тебе ж є ключі.
Соля лише стенула плечима, обводячи поглядом передпокій, де вже відчувалася присутність іншої жінки. На вішалці висів чужий одяг, на тумбочці лежала сумка Софії, а у вітальні на столі, застеленому білою мереживною скатертиною, у вазі стояв букет троянд. Кришталеві келихи гостро виблискували у світлі запалених свічок.
Софія, яка саме вийшла з кухні з тарілкою запеченої риби в руках, помітила Соломію і завмерла. Потім перевела подих, поставила страву на стіл, зробила крок назустріч дівчині й, ледь усміхнувшись, промовила:
— Здрастуй, Солю. Я дуже рада, що ти прийшла…
— Я прийшла у власний дім на запрошення мого батька, — Соломія підійшла до столу й зупинилася, холодно оглядаючи сервірування.
Софія закусила губу, безпорадно дивлячись на чоловіка. Андрій, який стояв позаду доньки, підбадьорливо усміхнувся дружині, намагаючись розрядити атмосферу:
— То сідаймо до столу?
Він зробив крок уперед, відсунув стілець, допомагаючи сісти Солі, яка продовжувала прискіпливо все розглядати. Потім Андрій підійшов до Софії, м’яко провів її до місця навпроти й на мить затримав руки на її плечах.
Саме в цей момент Соломія підвела погляд і помітила обручку на пальці батька, яка надто яскраво відблискувала у полум'ї свічок. Андрій сів на чільне місце й подивився на дружину, а потім на доньку, яка вже не зводила з Софії ворожого погляду.
— Солю, може, спробуєш салат? Або рибу? Софія дуже смачно готує.
— Повірю тобі на слово, тату. Я не голодна. Та й взагалі, я прийшла сюди, щоб повідомити про одне дуже важливе для мене рішення, — Соломія нарешті подивилася на батька і, не зводячи з нього рішучого погляду, дістала з сумки білий аркуш і поклала на скатертину. — Я підготувала заяву на звільнення.
Виделка, яку Андрій тримав у руці, з тихим дзеленькотом упала на підлогу. У кімнаті повисла важка тиша. Дві пари очей були прикуті до дівчини, яка виглядала надто серйозною.
Андрій налив собі води і, осушивши склянку за один ковток, перепитав:
— Вибач, що ти зробила?!
— Я звільняюся з твоєї фірми, — спокійно повторила Соломія, склавши руки на грудях. — Попереджаю заздалегідь, щоб ти зміг знайти мені заміну. А ще я вирішила поїхати за кордон. Назавжди!
Софія, яка весь цей час сиділа, опустивши голову, налякано поглянула на дівчину, не вірячи в почуте.
— Солю, ти розумієш, що говориш? — голос Андрія ставав дедалі суворішим. — Яке звільнення, який за кордон? Що це за вибрики, зрештою?!
— Андрію, — Софія повернулася до чоловіка й м'яко поклала руку йому на плече, — заспокойся.
— Та це ж дурня! — спалахнув він, ігноруючи жест дружини. — Послухай, я досі терпів те, що ти пішла з дому. Я знаю, що ти оселилася в якомусь клопівнику, який і кімнатою язик не повертається назвати, але це вже межа, Соломіє! Куди ти поїдеш і що ти там будеш робити зовсім сама?
— Тату, ти що... стежиш за мною? — вражено перепитала дівчина.
Батько мав рацію: кімната, яку вона винаймала, була мало придатна для життя, адже ремонту там не робили років сто. Проте до роботи було близько, та й орендна плата не така висока. Але вона ж нікому не казала адресу! Як він дізнався?
— А ти думала, що я спокійно спостерігатиму за твоїми вибриками? Досить уже, показала характер, а тепер повертайся додому!
— Тату, я не в першому класі, щоб ти мені наказував, що робити й як жити! Мені двадячть років, і я маю право сама все вирішувати!
— Поки що ти тільки робиш усе мені на зло. Але чому? Бо я покохав і одружився, не спитавши твого дозволу? Ну, знаєш, донечко, це вже переходить усі допустимі межі!
— Андрію, заспокойся, — знову попросила Софія, кидаючи тривожний погляд на Соломію, яка, здавалося, от-от заплаче.
Андрій лише відмахнувся. Різко підвівшись, він заходив вітальнею, міряючи її швидкими кроками.
Соломія сиділа, заціпенівши й кусаючи губи. Софія теж встала з-за столу, тихо підійшла до дівчини й спробувала покласти руку їй на плече, щоб підтримати. Проте Соля роздратовано скинула руку мачухи й, зірвавшись на ноги, вигукнула, дивлячись на батька:
— Я й не сподівалася, що ти мене підтримаєш! Але я все одно поїду, бо в цьому місті мене вже давно нічого не тримає!
Андрій раптом зупинився як укопаний. Його обличчя спотворила гримаса болю, яка швидко змінилася гіркою образою. Він важко похитав головою:
— Ось так ти мені віддячуєш за все? Дякую, доню. На таке твоє ставлення я заслужив після того, як гарував як проклятий, щоб ти мала що їсти й у що вдягтися?
Софія завмерла, а по її спині побігли мурашки. Їй на мить здалося, що на місці Солі зараз стоїть вона сама років двадцять тому, а ці жорстокі слова промовляє не її коханий чоловік, а її власний батько.
— Андрію, не треба! — благально промовила жінка, роблячи крок у його бік. — Не говори того, про що потім шкодуватимеш.
— Я шкодую, що потакав усім її капризам із самого дитинства, Софіє! — відрізав Андрій і, востаннє поглянувши на Соломію, яка застигла від цих слів, грюкнув дверима свого кабінету.
Після цього настала така тиша, що ставало моторошно. Софія до крові закусила губу й підійшла до дівчини.
— Соломіє, я розумію твоє рішення, але не поспішай і обдумай усе ще раз. Це дуже серйозно — інша країна, інші люди… А батько не бажає тобі зла.
Дівчина гірко усміхнулася, повертаючи до неї бліде обличчя:
— От тільки не треба робити вигляд, що вам шкода. Ви вижили мене з власного будинку, посварили з батьком, а тепер поводитеся наче моя мати. Але ви не вона і ніколи нею не станете. Я вас навіть мачухою не можу назвати.
#155 в Жіночий роман
#472 в Любовні романи
таємниці випробування кохання, зустріч через роки_спільна дитина, колишні кохані другий шанс
Відредаговано: 16.11.2026