Мачуха для рідної доньки

39.Три вічних слова

Ніч опустилася на столицю, але Софія не поспішала повертатися додому. Вона вже котру годину блукала набережною, не помічаючи перехожих, які озиралися на заплакану жінку, але їй було байдуже.

Підійшовши  до самого краю,  Софія  схопилася за холодні металеві перила і схилилася над ними, вдивляючись у стрімкі, майже чорні води річки внизу. Сьогодні її світ перевернувся, і вона відчувала себе слабкою як ніколи.

Андрій визнав свої помилки. Його очі, його хрипкий голос говорили набагато більше, ніж будь-які слова, але чому ж тоді їй зараз так важко? Чому серце розривається від болю, хоча вона мала б радіти, що нарешті все стало на свої місця?

Мелодія мобільного порушила тишу. Тремтячими руками діставши телефон із сумочки, Софія, навіть не глянувши на екран, прийняла виклик.

У цей самий момент на іншому кінці дроту Марина сиділа перед великим дзеркалом у спальні, повільно розчісуючи волосся після важкого дня і хотіла запитати в доньки, як у неї справи, але замість звичного «так, мамо» почула плач.

— Софіє? — жінка  відклала щітку вбік, забувши про все, що збиралася запитати.

Павло, який лежав у ліжку і перед сном ліниво гортав стрічку новин, з тривогою поглянув на дружину, яка раптово зблідла.

— Доню, що сталося? Ти плачеш? —  не зрозуміла Острозька.

Павло тим часом  підвівся з ліжка, підійшов до Марини  і, нахилившись до  телефона, теж почув плач Софії, яка від сліз не могла вимовити й слова.

— Софіє! — крикнула Марина, відчуваючи, як усередині розливається липкий страх. — Що сталося?!

— Андрій… — промовила Софія. — Він…

— Що «він»?! Він тебе образив? Вдарив? Ви знову посварилися?! Та не мовчи ж ти, дочко, благаю! — попросила Марина, міцніше стискаючи слухавку.

Софія заперечно похитала головою, забувши, що мати не може цього побачити.

— Ні, мамо… — її голос тремтів. — Він не образив мене. Він… попросив вибачення. Прибрав той страшний напис із могили і сказав, що хоче почати все з чистого аркуша.

Софія заплющила очі, намагаючись втихомирити серце, яке  калатало в грудях. Марина полегшено зітхнула , і її губи ледь сіпнулися в слабкій посмішці. Вона промовисто поглянула на чоловіка, який стояв  поруч і ловив кожне слово, а потім повільно відійшла до вікна.

— Дочко, але ж це така гарна новина! — лагідно промовила жінка — Ви нарешті отримали шанс бути разом, не озираючись на привидів минулого.

— Мені страшно, мамо… Я боюся —  немов маленька дівчинка зізналася Софія.

— Кохати боїшся? — не зрозуміла Марина. Вона відхилила тонку фіранку й визирнула на подвір'я, залите примарним місячним світлом. — Дочко, але ж ти стільки  про це  мріяла… Бути поруч з ним.

— Ні, — Софія стерла сльози тильною стороною долоні, вдивляючись у воду. — Я боюся іншого. Якщо я знову повірю йому, знову відкрию серце, а ми все одно не зможемо бути разом? Соля… вона й досі вважає мене ворогом і ненавидить. Мамо, я добре знаю, як це — жити без Андрія. Якщо доля розлучить нас іще раз, я цього не витримаю. Просто помру.

— Софіє, — м'яко перебила її Марина. — Ти вже прожила без нього двадцять років,а   зараз, коли доля сама дає тобі шанс, ти відвертаєшся від кохання, навіть не спробувавши за нього поборотися? Не рубай усе під корінь там, де можна виростити щось прекрасне. Другого шансу може просто не бути, адже життя таке коротке.

Софія глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря, відчуваючи, як страх, що не давав нормально дихати, повільно розчиняється від цих мудрих материнських слів.

— Донечко, просто повір, що цього разу все обов'язково буде добре, — попросила Марина.

Вона сперлася спиною на міцні груди чоловіка, який  підійшов ззаду і  обійняв її за талію, даруючи відчуття захищеності.

— Дякую, мамо… — прошепотіла Софія і вимкнула телефон.

— Ну що там? — Павло ніжно торкнувся губами волосся дружини, міцніше притискаючи її до себе.

— Сподіваюся, що наша донька нарешті стане щасливою, — прошепотіла Марина, прикриваючи очі. — Бо вона заслуговує на це щастя.

У відповідь була тиша, яка говорила набагато більше за будь-які слова.

****


Андрій сидів у вітальні. Комір його сорочки був розстебнутий на кілька ґудзиків, а рукава недбало закочені до ліктів, а перед ним на журнальному столику, на срібній таці, догорали старі листи, залишаючи після себе лише  попіл.

Він зробив усе, що міг. Власноруч знищив минуле, плекаючи надію,що зможе  почати все з чистого аркуша з нею. З жінкою, яка була, є і залишатиметься для нього найдорожчою та коханою до кінця життя.,але, здається, Софії його запізніле кохання виявилося непотрібним.

Інакше вона б не втекла, а повірила б йому, і вони повернулися б до цього дому разом. Проте в результаті навколо знову панувала тиша і самотність.

Чоловік обхопив голову руками. «От і слухай після цього чужі поради, — подумав невесело. — Ні, краще жити власним розумом».

Треба було просто схопити Софію, привезти сюди і зачинити в будинку, поки не порозумнішає й не вислухає все до кінця, а вже потім розгрібати решту проблем із Солею.

Раптом обережний стукіт порушив  гнітючу тишу. Андрій на мить завмер, подумавши, що від утоми йому просто здалося, але  коли стукіт повторився знову, чоловік важко підвівся з крісла і попрямував до передпокою.

Відчинивши двері  Андрій відчув, як  серце спочатку  впало кудись униз, а в наступну секунду забилося так, що здавалося, ось-ось зупиниться…

Софія стояла на порозі, освітлена світлом вуличного ліхтаря. Вона нервово перебирала в пальцях шкіряний ремінець сумочки, дивлячись на чоловіка  очима повними провини та безмежного кохання.

— Сонечко… — ледь чутно прошепотів Андрій, не вірячи власним очам.

Він зробив крок уперед, схопив її за  руку і одним рухом притягнув до себе й  міцно обійняв, ховаючи обличчя в  волоссі, жадібно вдихаючи знайомий аромат парфумів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше