38. Там, де помирає брехня

За ці три дні Софія бачила Андрія мигцем, і вона раділа, що він знову не чіпляється, не тисне й не намагається з'ясовувати стосунки, але, як виявилося згодом, ця радість була надто короткою.

Андрій з'являвся на фірмі на декілька годин: був присутній на важливих нарадах, сухо віддавав накази секретаркам та замісникам, а потім просто зникав у невідомому напрямку.

Софія навіть не намагалася дізнатися, куди й чому він іде, а всередині жив страх, що варто проявити цікавість — і все це пекло почнеться знову.

Крихкий спокій скінчився на третій день в обід. Задихаючись у задушливих чотирьох стінах, Софія вийшла з офісу, щоб ковтнути трохи свіжого повітря й випити кави. Купивши в кіоску гаряче лате, жінка повільним кроком поверталася назад.

Голова гуділа, а в думках знову й знову виринав спогад про сварку з Любомиром. Вона так не хотіла цього конфлікту, так намагалася його уникнути, але змінити вже нічого не могла. Згадка про його слова віддавала тупим болем у грудях:

— Тобто ти спокійно будеш дивитися, як твоя рідна донька обливає тебе брудом? — у голосі Горянського був гнів. — Софіє, ти повинна розповісти їй правду, або…

— Що «або»? — теплі нотки в її голосі вмить випарувалися. Вона й так була на межі нервового зриву, а тут ще й Любомир починає ставити свої умови. — Я взагалі просила тебе сюди лізти, Горянський? Те, що відбувається між мною і Солею, стосується тільки нас двох. Мені шкода, що вона тебе образила, і я перепрошую за це, але не потрібно перетинати межу, коли тебе про це не просять!

— Не просять, отже? — перепитав чоловік, пронизуючи її важким поглядом, а в його очах було розчарування. — Що ж, я зрозумів тебе, Ягужинська. Тільки ти ні доньці своїй, ні чоловікові непотрібна. Ти така наївна, Софіє… Щоразу просто приносиш себе в жертву, але цього ніхто й ніколи не оцінить!

Він круто розвернувся, сів в авто і з усієї сили грюкнув дверцятами, що вона аж зіщулилась. Машина рушила, залишивши Софію наодинці з його словами, від яких стало боляче, адже Софія знала: це була жорстока правда.

Зеленоока йшла, не помічаючи нічого навкруги, занурена у власні думки, коли зовсім поруч різко, зі скреготом, пригальмував автомобіль Андрія. Злякавшись, Софія здригнулася і пролила гарячу каву прямо на свою улюблену кремову сукню.

«Ну що за день такий?!» — ледь стримуючи роздратування, що закипало всередині, подумала Софія.

Андрій тим часом уже вийшов з авто і, оцінивши масштаби катастрофи, винувато промовив:

— Вибач, я не хотів.

— Неуважність у тебе в крові, Дарчук, — пробурчала Софія, розглядаючи темну пляму, що швидко розпливалася по світлій тканині. — І як мені тепер у цьому цілий день ходити? Добре, піду в офіс, спробую хоча б трохи її вивести.

Вона зробила кілька кроків убік, намагаючись оминути його, але Андрій синхронно зробив крок у той самий бік, перекриваючи дорогу. Софія зупинилася і підвела на нього роздратований погляд.

— Тобі потрібно поїхати зі мною, — твердо промовив чоловік.

— Це потрібно тільки тобі, а я нікуди їхати — і тим паче з тобою — точно не збираюся, — відрізала Софія, рішуче обійшла його і швидким кроком попрямувала далі.

Проте Андрій наздогнав її всього за два кроки і, без жодного попередження, просто підхопив її на руки і попрямував назад до машини, повністю ігноруючи її обурення.

— Дарчук! Що це за дитячий садок?! Негайно постав мене на землю! — наказала жінка, стукаючи кулаком по його міцному плечу. — Андрію, не сміши людей, на нас же дивляться!

— Якщо ти забула, то я несу на руках свою законну дружину, — промовив він, наче ця ситуація приносила йому неабияке задоволення. — А от ти поводишся як примхливе дівчисько, тому краще помовч.

Він обережно посадив її на переднє сидіння й зачинив дверцята. Софія просто втратила дар мови від такого нахабства, а Андрій поводився так, ніби не сталося нічого особливого. Він сів за кермо, і машина рушила.

Ніхто не помітив Солю, яка спостерігала за цією сценою, стоячи на іншому боці вулиці. Отже, нічого не змінилося, і батько й досі вірить цій жінці. Що ж, тоді вона змінить все сама.

***

Усю дорогу в салоні панувала напружена тиша. Софія сиділа, демонстративно відвернувшись до вікна, і з усіх сил намагалася не звертати уваги ні на спокійного Андрія поруч, ні на знайомі міські краєвиди, які з шаленою швидкістю миготіли за склом.

Коли автомобіль зупинився біля високих воріт одного зі столичних цвинтарів, у Софії перехопило подих. Вона відчула, як миттєво спітніли долоні, а серце шалено забилося десь аж у горлі, заважаючи дихати.

Андрій тим часом спокійно відстебнув пасок безпеки і перевів погляд на дружину, яка стискала миттєво похололі долоні в кулаки.

— Навіщо ти мене сюди привіз? — не повертаючи голови, глухим голосом запитала жінка, а потім засмикала ручку дверей, але ті були заблоковані. — Андрію, припини ці свої дурні жарти і негайно випусти мене!

— Я привіз тебе сюди, бо хочу дещо тобі показати, — тихо відповів Андрій і нарешті клацнув кнопкою, розблокувавши замок.

— Мені й уві сні цієї могили вистачає! — огризнулася Софія, але з автомобіля все ж вийшла, бо залишатися з ним у замкненому просторі було ще важче.

Андрій пискнув сигналізацією, підійшов ближче й обережно взяв її за крижану руку. Софія слухняно йшла за ним, відчуваючи, як до горла підкочує нудота, а ноги відмовляються йти. «Я не витримаю цього знову, — стукало в скронях. — Не зможу знову дивитися на ту могилу».

Біля самого входу чоловік зупинився і купив у торговця чотири яскраво-червоні троянди, а потім знову міцно взяв Софію за руку й повів її заплутаними цвинтарними алеями углиб.

Коли вони нарешті наблизилися до потрібного місця, Андрій підійшов до гранітного постаменту і  поклав квіти на холодну плиту. Софія подивилася туди ж і раптом завмерла, не вірячи власним очам.

Вона моргнула, думаючи, що їй просто привиділось, але ні. Там, де ще зовсім недавно на чорному мармурі було чітко викарбувано «Дарчук Кіра Валеріївна», тепер виднівся зовсім інший напис: «Невідома жінка». І навіть дата смерті була змінена.