37.Порада та обіцянка

— О, наша пропажа знайшлася! — сказав Михайло, побачивши Андрія, який йшов йому назустріч, перекинувши піджак через плече.

Андрій зміряв зятя важким поглядом і, нічого не відповівши, зник у своєму кабінеті, а Михайло поспішив за ним.

Увійшовши, він побачив, як Андрій, кинувши піджак на диван, крокував від вікна до дверей, і вигляд у нього був похмурий Михайло згадав, як колись бачив щось подібне.

— День пройшов, число змінилось, але тут усе так само, —  прокоментував побачене чоловік, притулившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях.

— Замовкни, га? — попросив Андрій. — Не до тебе зараз.

— Та все, мовчу, — Михайло виставив руки перед собою, немов захищаючись від поганого настрою родича. — Але можна хоч запитати, куди ти зник? Чи тебе настільки правда вразила, що ти вирішив на декілька днів побути один на один з думками? Друже, ти хоч дізнався, що хотів?

— Дізнався. І все моє життя знову перевернулося догори ногам, — буркнув Андрій, зупиняючись.

— Ну, я підозрював, що щось таке й буде. Історія й справді не надто весела.

Андрій шоковано подивися на зятя, який говорив про це надто спокійно, а здогадка вражала.

— Тобто? — перепитав Дарчук. — Ти все знав і весь цей час мовчав? Прекрасно, — він сухо розсміявся. — Подобалось робити їз мене ідіота? А ще родич! Чому ти мені нічого не сказав?!

— Не починай, — обірвав сварку Михайло. — Ніхто з тебе не збирався ідіота робити, та й усього до кінця я не знаю. Так, деталі.  І то я дав обіцянку Софії нічого тобі не говорити, а я обіцянок ніколи не порушую. Зате  ти тепер у нас знаєш усе. І що буде далі?

— Не знаю, — чесно зізнався Андрій. — Я поїхав, бо хотів їй сюрприз зробити, нарешті  попросити вибачення й поговорити про все. І листи писав з тієї ж причини. В останньому навіть зустріч призначив, але вона не прийшла.

— Ну, в нас тут теж не дуже весело було, — зауважив Михайло. — Соля Софію і цього Горянського облила брудом при всіх, і доведеться ще й в нього перепрошувати. Я вже мовчу про те, що пишуть в газетах,але що ти вирішив робити далі? Ви помирились? —   ця тема цікавила Михайла набагато більше, ніж робота.

Андрій скептично подивився на друга. А той, виявляється, оптиміст і погано знає Софію.

— Правильніше буде сказати, що ми знову посварились. Коли я повернувся,  додому, то Софія була  там, але  вона навіть не вислухала до кінця. Просто сказала, що я ніколи не забуду її вчинку, а вона — мого і знову втекла.  Мені здається, що ми розмовляємо різними мовами, — роздратовано закінчив чоловік.

— А що ти хотів? Жінки люблять усе ускладнювати, і якщо ти за стільки років цього не зрозумів, то ніхто ж не винен. Розумієш, жінок треба вражати, — ніби маленького, повчав Михайло.

— І що мені зробити? Місяць із неба дістати чи зірочок, щоб її вразити? — ледве усміхнувся Андрій.

— Переконай її, що ти справді усвідомив свої помилки і що вона для тебе так само дорога, як і раніше! — Михайло поправив піджак. — Тільки, будь ласка, коли зрозумієш, як це зробити, то не зникай. А якщо все ж зникнеш, то хоча б попередь, — попросив Михайло.

Андрій так замислився над цими словами, що ніяк не відреагував і навіть не почув наступної фрази друга, яку той кинув уже відчинивши двері:

— Не будівельна фірма, а якийсь кабінет психологічної допомоги. Хоч професію змінюй.

***

— Ні, ні, мені потрібно владнати все це якнайшвидше! — промовив Андрій до невідомого співрозмовника, намагаючись плечем утримувати телефон біля вуха, паралельно наводити лад на столі й діставати потрібні папери із сейфу. — Ні. Максимальний термін — три дні! Дідько, — вилаявся він, коли теки посипалися з рук. — Давайте я вам зателефоную через декілька хвилин.

Андрій вимкнув телефон і присів навпочіпки, збираючи папери,а коли підвів голову, то побачив доньку, яка стояла на порозі й дивилася на хаос, що панував у кабінеті.

— У тебе тут із самого ранку Мамай пройшовся? — зронила Соля, причинивши за собою двері, але далі йти не стала.

— Майже, — Андрій поклав папери на край столу.

 — Кудись поспішаєш? — спостерігаючи за хаотичними зборами батька, запитала дівчина, схрестивши руки на грудях.

— Так, призначив одну дуже важливу зустріч, — промовив Андрій, одягаючи піджак.

— Востаннє, коли ти так казав, ти одружився, — нагадала Соломія. — А тепер що, розлучатися будеш? Хоча ідея непогана, — видихнула вона. — Мені потрібно з тобою поговорити. Про твою дружину.

Андрій уважно подивився на доньку, думаючи про що саме вона хоче сказати.

— Доню, давай пізніше? — він дістав телефон, який розривався від чергового дзвінка, і скинув виклик. — Я справді поспішаю.

— Тату, але ж ти нічого не знаєш! — роздратовано вигукнула Соломія.

Вона була зла  від того, що батько не хоче її слухати, але ж вона хоче як краще в першу чергу для нього.

— Твоя Софія тобі зраджує і навіть не приховує цього, а ти немов сліпий!

Андрій на мить аж закляк від таких заяв, а Соля перевела подих і продовжила:

— Поки тебе не було, цей Горянський щоранку підвозив її до офісу  й квітами завалював, а  на банкеті вони поводилися так, ніби їх пов'язує не лише робота. Коли ж я зробила твоїй дружині зауваження, вона вдарила мене при всіх! — розповіла Соломія, очікуючи  батьківського гніву, але той був спокійний.

Андрій підійшов до доньки, поправив пасмо її неслухняного волосся, а потім торкнувся губами чола й зазирнув в очі, які палали гнівом.

— Доню, я розумію твоє ставлення до Софії, але те, що вона не здатна на зраду, я знаю точно.

— Та звідки? — стояла на своєму Соля. — Ти знаєш її всього декілька місяців, а таке враження, ніби все життя. Тату, невже тобі подобається, що вона наставляє тобі роги? І як тобі тоді це?

Соля перевела погляд у вікно, за яким стояли Софія й Любомир. Вони про щось говорили, а вже за мить Любомир сів у свій автомобіль і поїхав, а жінка залишилася дивитися йому вслід.