35.Янгол - охоронець

Софія заціпеніла посеред зали,  Спалахи камер, вигуки репортерів, осудливі погляди гостей — усе це злилося в суцільний білий шум. В голові пульсувала одна думка: вона вдарила власну дитину. Переступила межу, яку ніколи не мала право переступати.

— Софіє, ходімо. Чуєш мене? Ходімо зі мною, — голос матері лунав ніби здалеку. 

Марина взяла доньку  за руку й повела  крізь натовп, а Софія навіть не противилась.

Отямилася жінка  вже в кабінеті Острозької. Марина ледь не силоміць змусила її зробити ковток води, але руки Софії  ремтіли і  половина склянки вилилася прямо на синій шовк сукні.

— Заспокойся, усе позаду, — Марина присіла навпочіпки перед донькою й міцно стиснула долоні, намагаючись зловити її блукаючий погляд.

Раптом двері кабінету відчинилися , а на порозі з'явилася розлючена Марія за якою поспішав Михайло марно намагаючись зупинити дружину

— Ти яке мала право так поводитися з Солею на очах у всіх?! Зовсім глузд втратила?! — Марія рушила до дивана, на якому сиділа Софія, яка все ще здригалася від пережитого шоку.

Марина підхопилася на ноги, заступаючи собою доньку.

— Пані, припиніть кричати ! Ви не на вокзалі, тримайте себе в руках, — холодно обірвала її жінка, змірявши непрохану гостю презирливим поглядом.

Марія пирхнула, різко скинувши руку Михайла зі свого плеча, і виплюнула з отрутою:

— Особливо Софія — взірець вихованості й благородства! Забула, що накоїла  двадцять років тому, а тепер вирішила пограти в ображену доброчесність?

— Я нічого не забула! — процідила Софія, зриваючись на ноги і  задихаючись від сліз. — Але й ти нічого не знаєш! Тому замовкни і забирайся звідси! — вона зробила  крок до виходу, а тоді різко обернулася до зніяковілого Михайла: — Михайле, благаю, владнай усе з журналістами.

Михайло мовчки кивнув. Софія натиснула на ручку й відчинила двері.

— Біжи, біжи! Твій коханець уже зачекався, зараз швиденько тебе втішить! — полетіло їй навздогін все тим же отруйним голосом.

— Замовкни нарешті! — процідив Михайло, боляче взявши дружину за зап'ястя. — Досить.

Софія проковтнула образу й вийшла, голосно грюкнувши дверима. У коридорі на неї чекав Любомир, який не знаходив собі місця.

— Ти як? — він миттєво опинився поруч і обережно торкнувся її обличчя . — Давай я відвезу тебе додому. Тобі треба відпочити, — запропонував чоловік.

— Ні, — Софія нервово облизала пересохлі губи. — Я маю знайти Солю й усе пояснити. А ти їдь, будь ласка. Я пізніше викличу водія.

— Як знаєш, — Любомир відступив, проводжаючи її поглядом. Софія на мить завагалася, озирнулася, ніби збиралася щось додати, але промовчала й зникла за поворотом. Любомир залишився сам.

***

— Ану стій! Куди це ти так поспішаєш? — поцікавився хлопець. — Попелюшка з балу втікала і загубила кришталевий черевичок?  То давай допоможу знайти.

Страх паралізував лише на секунду, а потім ввімкнувся  інстинкт самозбереження. Соля різко смикнулася, вириваючи руку, і щосили відштовхнула нападника. Чоловік невдало перечепився, а дівчина, не втрачаючи ні секунди, кинулася бігти.

Туфлі на високих підборах зовсім не підходило для бігу, а довга сукня сковувала кожен рух, загрожуючи збити її з ніг на асфальт.

— Гей! Ну все, тримайте її! — вибухнув позаду розлючений голос. — Лови, затискай з іншого боку!

Легені пашіли вогнем, пульс калатав у скронях так гучно, що глушив тупіт переслідувачів. Соля бігла наосліп, бачачи попереду лише рятівні вогні вулиці.

 У цей самий час Софія вийшла через чорний хід ресторану. Вона тривожно вдивлялась  в густу темряву, молячись, щоб із донькою все було гаразд.

Діставши телефон вона набрала номер  Солі, але надія, що дівчина відповість після того, що сталося була слабка.. Раптом зовсім поруч  луною  розлилася знайома мелодія дзвінка.

— Солю! — Софія  пішла на звук, відчуваючи як страх знову стискає її в своїх лещатах.  — Донечко, де ж ти?

Звернувши в глухий провулок, Софія  побачила Солю. Дівчина бігла  їй назустріч, а за нею по п'ятах гналися двоє молодиків.

— Солю! — злякано крикнула Софія.

Дівчина підняла голову, радіючи, що хоч хтось з*явився їй на поміч, але це стало помилкою. Заплутавшись в подолі сукні, дівчина не втрималась і впала на асфальт, боляче вдарившись колінами.

— От і попалася, пташко, — пролунало над самим вухом.

Коли раптом почувся  цокіт підборів і голос, яких вона найменше очікувала почути:

— Ще раз торкнешся її — пошкодуєш, що взагалі на світ народився!

— О, а це ще хто? Твоя захисниця? —  вигукнув нападник, витріщаючись на Софію. Та впритул підійшла до них і без тіні страху зазирнула хлопцям в очі. — Матусю на допомогу покликала? — підхопив жарт другий.

— Я не жартую. Рахую до трьох, — холодно відрізала Софія.

— Не жартує вона, дивіться! — пирхнув хуліган. — Тітонько, твоя мала сама погодилася розважитися з нами. А я не люблю, коли слова кидають на вітер! 

Соля повільно підвелася з землі й спідлоба глянула на Софію, яка затулила її собою.

«Вона точно божевільна, — промайнуло в голові дівчини. — Захищає мене так, наче це не вона щойно вліпила мені ляпас».

— Софіє Павлівно! Софіє Павлівно! —  почувся крик Гришка. — Я викликав поліцію! Вони вже їдуть!

— Гришку, ми тут! — крикнула у відповідь  Софія.

— Та чого ти відразу поліцію... — пробурчав ватажок, позадкувавши. — Ми просто хотіли допомогти дівчині встати.

— Забирайтеся геть! — процідила Софія.

Хлопці розвернулися й швидко зникли в глибині провулка, а за  мить поруч зупинився захеканий водій.

— Софіє Павлівно, — переводячи подих, промовив Гришко. — Я підігнав машину до виїзду.

— Добре, — кивнула жінка  і обернувшись до Солі, обережно торкнулася обличчя доньки, заправляючи сплутане волосся, і зазирнула в її налякані очі: — Солю, ти як? Ціла?