34. Банкет і неприємності

Софія переступила поріг вітальні, кинула сумочку на диван і опустилася поруч. Вона була наче на роздоріжжі. Звістка про те, що мати відкрила Андрію всю правду, пролунала  як грім серед ясного неба.

Жінка розуміла, що втратила  ту саму броню, яка  захищала її від чоловіка. Тепер Софія  поняття не мала, як поводитися з Андрієм. Робити вигляд, що вона нічого не знає? Це було найкраще рішення, але Софія надто добре знала Андрія, а той тепер не залишить її в спокої.Згадавши про лист, Софія дістала з  конверта списані аркуші й, відшукавши рядок, на якому зупинилася, продовжила читати.

"Я довго думав, чи маю право писати тобі і зрозумів, що є слова, які повинен сказати , навіть якщо  вони тобі не потрібні.

Увесь цей час я писав тобі листи Багато листів, Софіє.  Більше, ніж ти можеш собі уявити. Я брався за ручку ночами, коли Соля вже спала, а за вікном повільно гасли вогні ій подумки розмовляв із тобою. Розповідав, як божеволію без тебе. Як росте наша донька, з кожним роком стаючи дедалі більше схожою на тебе.

Я ненавидів тебе за те що ти нічого цього не бачиш і не знаєш про те, як мені боляче, а час не повернути назад. Ці аркуші я перечитував безліч разів, а потім ховав у шухляду. Вони ніби підживлювали мою лють, не давали забути, кого саме звинувачувати в моєму зруйнованому житті. Адже коли ти пішла, разом із тобою зникло все.

Я залишився один із немовлям на руках й безліччю запитань без відповіді. Я  рятував себе  думкою, що ти нас зрадила. Переконував,, що ти обрала те життя, нам із Солею  не було місця. Якби ж я тільки знав правду... Двадцять років я вчився існувати без тебе. Працював, приймав рішення, будував плани, усміхався, коли було потрібно. Навчився бути батьком, навчився ховати втому й не плекати  надію на те, що ти колись повернешся.

Але ти  повернулася і моя найпотаємніша мрія збулася, хоч я і боявся собі в цьому зізнатися . Ти знову увірвалася в моє життя так само раптово, як колись зникла. Тільки тепер у твоїх очах було щось таке, чого я не міг збагнути.

Я втратив юну дівчину, а побачив  дорослу жінку, яка не відступить, поки не перетворить моє так ретельно збудоване життя на попіл. . Я дивився на тебе і думав: "Ось вона. Жінка, яка була для мене всім, але я не маю  права ні дивитися, ні торкатися її, бо вона мій  ворог, але ти знищила все, що мало мене захищати від тебе одним словом і почала  вимагати  від мене того, на що я ніколи не пішов би добровільно.

Я став твоїм чоловіком. Моя давня мрія   стала реальністю, але зовсім не так, як хотів я сам. Ти дізналася правду і коли почала шантажувати мене, то я вирішив, що , ти просто вирішила привласнити те, від чого сама колись легко відмовилася....."

Далі Софія просто не змогла читати через сльози, які падали на аркуш і розмивали слова, які робили боляче

***

Вечір ювілею

Софія стояла перед дзеркалом у спальні. Сукня з темно-синього шовку на тонких бретелях ідеально облягала її струнку фігуру. Волосся м’якими хвилями спадало на плечі, а точену шию прикрашав лише витончений кулон.

Вона взяла з комода сумочку й мимохідь глянула на купу листів, які лежали поруч. За останні дні їх  помітно побільшало. Кур’єр привозив їх тричі на добу: двічі в офіс разом із букетами  півоній і раз увечері — додому.

Софія здогадувалася, що домашню адресу Андрію  повідомила Марина, на яку Софія все ще тримала образу. Сам Андрій так і не з'явився, і жінка не знала, як реагувати на це зникнення. З однієї сторони вона не хотіла його бачити тепер, коли він все знав, а з іншої, то починала хвилюватися.

Вийшовши на вулицю, де на Софію вже чекав Горянський, який не зводив з неї захопленого погляду, якого вона не помічала, жінка думала про те, що їй робити, Любомир же  час від часу кидав обережні погляди на жінку, яка  дивилася у  вікно, думаючи про ще один лист, який їй  приніс кур*єр і який вона так і не встигла прочитати.

— Твій чоловік не влаштує сцен, коли побачить мене на ювілеї? — поцікавився Любомир, упевнено тримаючи кермо. Софія байдуже стенула плечима:

— Не знаю. Здається, його  немає в місті, але навіть якщо він прийде, у нього немає жодного права висувати мені претензії. Ти мій друг, і я сама вирішую, кого запрошувати.

— Друг, — тихо повторив Любомир.

Він припаркував машину, допоміг Софії вийти й вона взяла його під руку. . Разом вони переступили поріг закладу. Зала ресторану зустріла їх спалахами камер, гомоном гостей та ніжною мелодією скрипки.

Софія, яка за роки шлюбу з Ягужинським звикла до світських раутів, раптом відчула незручність під прицілом десятків зацікавлених очей. Вона глибоко вдихнула й наче за звичкою впевнено всміхнулася пресі.

Відповідаючи на чергове запитання журналіста, Софія раптом перевела погляд на фуршетну зону й завмерла. Там у шовковій сукні кремового кольору стояла Соломія.

Тримаючи в руці келих із червоним вином, дівчина дивилася на неї із неприхованою ворожістю. . Софія на мить заплющила очі, намагаючись вгамувати нерви і договоривши з репортером, вона перепросила й відійшла до найближчого столика.

Схопивши келих шампанського, Софія  зробила ковток і не почула, як до неї підійшов Михайло

— Ти молодець, — пошепки похвалив чоловік,— Шкода, Андрій цього не бачить. До речі, він досі не виходив на зв'язок?

Софія похитала головою.

— Ти була просто чарівна, — тепло промовив Горянський. Він кивнув Михайлу й пригубив ігристе. — Усе пройшло бездоганно.

— Схоже на те, — механічно відповіла Софія, шукаючи поглядом Солю.

— Гаразд, я піду, — Михайло попрощався й попрямував до дружини, яка чекала в іншому кінці зали, не зводячи очей із Софії.

— Ти королева цього вечора, — із захватом повторив Любомир, легенько цокнувшись із нею келихом. — І я завжди це знав.

— Не перебільшуй, — тихо попросила зеленоока.