33. Болюча правда, лист і зникнення

Ранок приніс хмарність та  головний біль, який не вгамувала навіть таблетка, дбайливо принесена секретаркою. Тільки-но Софія заплющила очі, як до кабінету не зайшов, а буквально влетів захеканий Михайло. Вигляд у нього був такий, наче за ним гнався розлючений натовп.

— Це катастрофа! — з порогу вигукнув він і заходився міряти  кроками кабінет.

— Будь ласка, сядь і нормально поясни, що вже сталося, — утомлено попросила Софія, відкидаючись на спинку крісла.

— Бронь ресторану, де мав пройти банкет, скасували в останню мить! А до ювілею залишилося всього нічого! — чоловік безсило опустився на стілець навпроти. — Що тепер робити? Влаштувати пікнік під відкритим небом? — похмуро пожартував він.

— Свіже повітря ще нікому не зашкодило, — підіграла Софія, ледве стримуючи усмішку від його виразу обличчя.

— Хороший жарт, — Михайло похитав головою. — До всього, ще й чоловіка твого невідомо де чорти носять. Не знаєш, куди він так раптово зірвався?

— Він не звітує мені про свої маршрути, — промовила  Софія.

Сьогодні вранці, коли вона прийшла на роботу, то від Михайла дізналася, що Андрій зник і не відповідає на телефонні дзвінки, а о десятій Михайло сказав Софії, що Андрій прислав СМС, що на декілька днів має покинути місто в особистих справах.

— Це погано! — зауважив Михайло. — Бо через ваші з Андрієм таргани...

— Михайле, якщо тебе турбують таргани,то виклич епідемстанцію, — обірвала його Софія. — А якщо ти хочеш, щоб я допомогла, то я можу поговорити з мамою. Думаю, вона нас виручить.

— Софіє, якщо ти це владнаєш, я будь-яке твоє бажання виконаю! — вигукнув  Михайло.

Софія тільки взяла телефон, як по селектору озвалася секретарка й повідомила, що внизу  на неї чекає кур'єр. Здивована Софія спустилася в хол і побачила юнака з величезним оберемком ніжно-рожевих півоній.

— Ви до мене? — вона перевела погляд із квітів на хлопця.

— Ви Софія Дарчук? — кур'єр зазирнув у бланк замовлення. — Тоді так.  Розпишіться, будь ласка.

Софія швидко поставила підпис і забрала букет. Хвиля тонкого, солодкого аромату миттєво заполонила весь хол.

— Ну, Любомире, — тихо прошепотіла зеленоока, посміхаючись.

Раптом серед пелюсток мигнув білий конверт. Поклавши квіти на стійку охорони, Софія витягла лист і розкрила його. Серце забилося в шаленому ритмі — почерк був  знайомий, злегка нахилені букви і аромат його одеколону.

«Вони схожі на ті, які я дарував тобі востаннє? — рядки трохи косили вбік, змушуючи її серце стиснутися. — Сподіваюся, що так. Кажуть, папір усе стерпить. Тепер я знаю, що це правда. Двадцять років він терпляче зберігав мій біль, моє кохання й мою ненависть, яка зрештою стала отрутою......»

Софія міцно притисла папір до грудей, і по щоці скотилася самотня сльоза.

***

Марина сьорбнула зеленого чаю й подивилася на доньку, яка сиділа навпроти. Занурена в себе, Софія навіть не почула, як мати її кличе.

— Софіє, з тобою все гаразд? — Острозька м'яко торкнулася її руки.

Софія стрепенулася й сумно похитала головою. Вона приїхала до ресторану, щоб поговорити про прохання  Михайла, але думками весь час поверталася до листа, який вирішила дочитати в більш спокійнішій обстановці  та Андрія, який писав про те, що не міг промовити в очі і від цих слів боліло не тільки серце, але й душа..

— Так, мамо, — Софія  зробила маленький ковток. — Просто задумалася.

— Цікаво, про кого? — Марина хитро примружилася.

— За останні дні стільки всього навалилося: ювілей компанії, контракт із Горянським, істерики Андрія... Раптово захотів знати правду, а тепер зник і ніхто не знає де він — зітхнула Софія.

Марина опустила очі. Софія, навпаки, пильно подивилась на матір і подалася вперед:

— Мамо, я ж бачу. Щось сталося? Це через Андрія?

— Так, — Марина вирішила говорити все як є, надто добре знаючи, до чого призводить брехня. — Він учора приходив. Вимагав правди.

— Мамо, ні... — простогнала Софія. Її зіниці розширилися від жаху. — Тільки не кажи, що ти йому все розповіла.

— Розповіла, — твердо промовила Марина. — Бо ви обидва — дорослі люди, а поводитеся як малі діти в дитячому садку! — суворо  сказала  жінка,  але тут же пом'якшала: — Софіє, йому теж боляче. Він катує себе за те, що сталося, — розповіла жінка, згадуючи розмову з Андрієм

***

— Проходьте, Андрію, сідайте, — Марина ввімкнула світло в кабінеті й сіла за робочий стіл. — Може, чаю чи кави?

— Ні, дякую, — чоловік озирнувся й помітив на столі поруч із портретом Софії знімок Солі.

Марина простежила за його поглядом:

— Здивовані?

Андрій сів навпроти, узяв рамку й подивився в рідні риси.

— Мені здається, мене вже ніщо в цьому житті не здивує, — зізнався він. — Марино Дмитрівно, ви ж знаєте, що зараз відбувається між мною та вашою донькою?

— Ви про ваш шлюб? — уточнила Марина і кивнула. — Знаю. Я від початку не схвалювала цю затію і просила Софію поговорити з вами відверто.

— Я визнаю, що теж накоїв дурниць, — Андрій зчепив пальці в замок. — Але зараз вона замкнулася, а я втомився жити наче в тумані. Допоможіть мені. Ви ж знаєте правду? — він із надією подивився на жінку.

— Знаю. Але ця правда занадто жорстока, — попередила Марина. — Вона вас знищить.Що ж, — Марина глибоко вдихнула. — Найголовніше, що вам потрібно знати: Софія ніколи вас не зраджувала. Вона вийшла за Ягужинського лише для того, щоб урятувати батька від в'язниці, але всі ці роки кохала лише вас.

Андрій різко підвів голову, його очі  розширилися від шоку.

— Що? Чекайте... я нічого не розумію.

Марина сумно похитала головою й почала розповідь, а для Андрія кожне її слово ставало як удар ножем по серцю.

— У Павла були серйозні проблеми в бізнесі. Ягужинський погодився дати потрібну суму в обмін на шлюб із Софією, а Павло пристав на ці умови, — Марина зробила коротку паузу. — Його не зупинило навіть те, що донька чекала на дитину. Саме він наказав Софії після пологів відмовитися від неї. Але вона, ризикуючи всім, принесла дівчинку вам.