32. В пошуках істини

Софія відвернулася до вікна, намагаючись вгамувати роздратування, але заспокоїтися поруч із винуватцем  було не так просто.. Андрій упевнено вів машину й удавав, ніби нічого не сталося.

Хоча напружена жилка на його шиї та побілілі суглоби пальців, що мертвою хваткою стискали кермо, свідчили про протилежне.

— Зізнайся, у тебе дах поїхав? — усе ж не стрималася вона. — Що ти твориш?

— Хочу поговорити. Бажано без цього півня з півоніями, — сердито промовив Андрій. — Така відповідь влаштовує, кохана? — його голос  був наповнений сарказму..

— Цілком, коханий, — у тон йому відрізала Софія й знову відвернулася.

Усередині все вирувало. Хотілося, наче маленькій дівчинці, затупотіти ногами, надути губи й сховатися від усього світу. Тим часом машина зупинилася.

Софія озирнулася й зрозуміла, що вони біля парку, де колись зустрічалися. Де він завжди чекав її після пар. Сама того не бажаючи, вона згадала їхнє останнє побачення тут — до найдрібніших деталей.

Андрій обійшов капот і відчинив дверцята, подаючи їй руку. Софія демонстративно проігнорувала жест, вийшла сама й швидко пішла стежкою. Цей парк і спогади, що раптово ожили, ятрили душу.

Андрій зітхнув, клацнув сигналізацією й наздогнав Софію, яка йшла, обхопивши себе руками за плечі. Ну чого він ще від неї хоче? Доки триватимуть ці муки?

— Та стій ти! Софіє, чуєш? — Андрій за два кроки порівнявся з нею, перехопив за лікоть і розвернув до себе.

Вона важко перевела подих,  дивлячись йому в очі.

— Стій. Я просто хочу все зрозуміти!

— Ти хочеш зрозуміти? — зеленоока  вирвала руку й ступила назад. — Я теж хотіла все пояснити тоді в кафе. Пам'ятаєш? Ти мене слухав? Ти з порогу почав висувати умови! То чого ти тепер від мене вимагаєш?!

Софія насолоджувалась тим, що тепер він хоч трохи, але розуміє і відчуває те, що відчувала вона. Нехай тепер сам побуде в її шкурі.

— Добре! — Андрій ледве стримався, щоб не вибухнути посеред алеї. — Хочеш, аби я визнав, що я ідіот? Кретин? На коліна перед тобою впасти? Чого ти від мене хочеш?!

— Я хотіла, щоб ти мені просто вірив! — зірвалася на крик Софія. — Це все, що мені було потрібно! Відпусти мене!

Вона розвернулася, щоб піти, але в цю мить із бічної доріжки на шаленій швидкості вилетів хлопець на скейті й понісся прямо на неї.Усе сталося за лічені секунди.

— Обережно! — гукнув хлопець, намагаючись звернути вбік.

Софія від несподіванки заціпеніла. Скейтбордист зачепив її за лікоть і вона втратила рівновагу, зойкнула й почала падати горілиць на асфальт, але удару не відбулося — Андрій зреагував миттєво. Ринувшись уперед, він перехопив її за талію та міцно притис до себе.

Вони завмерли посеред парку, не помічаючи перехожих. Софія важко дихала, уткнувшись обличчям у комір його сорочки. Її серце шалено калатало. Андрій тримав її, вдихаючи аромат парфумів від яких паморочилась голова.

— Ти як? Ціла? — він обережно зазирнув у її обличчя, заправляючи неслухняне пасмо за вухо.

— Він ледь зачепив, — прошепотіла Софія.

Вона дивилася в його очі як загіпнотизована. Дивно, але зараз у них не було люті — лише втома й німе благання. Їй відчайдушно  хотілося підняти руку, торкнутися його волосся, притиснутися ближче й нарешті розповісти про все, але  варто було заплющити очі, як старі образи знову нагадували про себе.

Софія з силою відштовхнула Андрія, а  його руки безсило опустилися. Він пригнічено спостерігав, як вона відступає, хитаючи головою.

— Відпусти мене! І, будь ласка, припини поводитися так, ніби ти мій законний чоловік, а я для тебе щось значу. Після всього, що сталося, це щонайменше смішно. Не треба! — відрізала Софія й пішла , прагнучи якнайшвидше залишити це місце, де кожен куточок кричав про спогади.

— Я хочу знати правду! — крикнув їй услід Андрій, але з місця не рушив.

— У тебе є своя правда, яка тебе  влаштовує. Нехай так буде й надалі, — не озираючись, кинула зеленоока й прискорила крок, намагаючись утекти від нього, від себе і від спогадів, які робили боляче.

***

За вікном догорало сонце, ліниво розливаючи останні промені по підлозі. Андрій нервово міряв кабінет кроками. З моменту їхньої розмови  з Софією в парку минуло кілька годин, але в голові досі панував суцільний хаос.

Він чітко розумів лише одне: йому набридло блукати в пітьмі власних здогадок і чужих натяків.
Чоловік  різко зупинився біля столу, дістав телефон і став  гортати контакти.

— Що ти задумав? — Михайло, який зайшов пів  години тому дізнатися про результати розмови (Софія в офіс так і не повернулася), напружився в кріслі.

— Шукаю номер приватного детектива, — відрізав Андрій, не відриваючись від екрана. — Набридло жити як сліпе кошеня. Ситий цим по горло. Якщо вона не хоче нічого говорити, я дізнаюся сам!

Михайло важко зітхнув, підвівся й рішуче забрав телефон із його рук.

— Пригальмуй, Андрію! Який детектив? Ти ще до ворожки сходи! — у голосі друга прозвучала іронія, яка зараз здалася Андрію зовсім недоречною.

— Коли Софія побачила той бланк, то подякувала, що я не здав Солю до сиротинця, — уже спокійніше  заговорив Андрій. — Сказала, що інакше на дівчинку чекала б доля, від якої вона сама колись її рятувала...

— Андрію, я тебе розумію, — тихо відповів Михайло.— Але ж усе можна з'ясувати набагато простіше й без детективів.

Андрій скептично глянув на друга. Цікаво як? Софія не поспішала ділитися таємницями, і він чудово розумів, що сам у цьому винен.

— Поговори з її матір'ю, — просто порадив Михайло. — Упевнений, вона розповість більше за будь-якого детектива. У неї свій ресторан, ми колись заходили туди з Марією.

— Адресу знаєш? — Андрій ухопився за цю ідею як потопельник за соломинку.

— Знаю, — кивнув Михайло й глянув на годинник. — Ресторан називається «Соломія». Тут недалеко.

Андрій на мить завмер від здогадки, а тоді схопив ключі від машини й стрімко вийшов із кабінету. Настав час дізнатися правду.