31.Маска байдужості

Андрій стояв  у холі, сховавши руки в кишені штанів і чекав на Софію.  Він хотів  поговорити й нарешті з’ясувати, що означали її слова про сиротинець.

Раптом до ґанку плавно підкотив розкішний темний позашляховик. Андрій напружився. З нього  вийшов пан Горянський, обійшов капот і відчинив пасажирські дверцята, подаючи Софії руку.

— Дякую, Любомире, — усміхнулася вона, заглядаючи йому в очі. — Але я могла б викликати  шофера.

— Софійко, мені ж зовсім не складно, — Любомир згадав, як вони до ранку гуляли  містом, як він відвіз її додому і, набравшись сміливості, поцілував у щоку, а потім довго дивився услід. — Може, сходимо кудись пообідати?

Софія помітила Андрія у вікні, на мить замислилася, а тоді кивнула:

— Добре. Знаю одне чудове місце, — вона невагомо торкнулася його щоки губами, помахала рукою на прощання й зайшла в будівлю.

— Бачу, ранок почався чудово, пані Дарчук, — промовив Андрій,дивлячись їй  у спину. — Пан Горянський знає, як справити враження?

Софія повільно розвернулася й зміряла Андрія байдужим поглядом. Знову намагається зробити її винною?

— З ким і як я проводжу вільний час, тебе не стосується, — спокійно відрізала вона.

— Та хоч жити його до себе запроси, — зневажливо пирхнув Андрій. — Тільки припини виставляти мене дурнем перед усією фірмою.

— Цікава думка, — Софія на мить замислилася. — Може, й запрошу. Але це тебе не має хвилювати.

Вона підійшла ліфта, а. Андрій різко розвернувся й вилаявся крізь зуби. Поговорив, нічого не скажеш.

***

Софія вийшла з ліфта, намагаючись заспокоїтися, коли помітила  Михайла з купою рекламних буклетів. Побачивши її, він зупинився й усміхнувся:

— О, Софіє, а я якраз до тебе.

— Привіт, Михайле. Щось термінове?

— Розумієш, наприкінці тижня у компанії двадцятирічний ювілей, — розповів чоловік.  — Готуємо великий бенкет для партнерів та інвесторів. Орендували залу, запросили пресу — подія серйозна. Твоя присутність як співвласниці обов'язкова.

Він на мить запнувся й додав  тихіше:

— І... Андрій теж там буде. Ви маєте з'явитися обоє. Журналісти точно розпитуватимуть про акції та ваше партнерство. Потрібно, щоб усе виглядало бездоганно.

— Я буду, Михайле, — заспокоїла його Софія. — За офіційну частину не хвилюйся, я відпрацюю її як належить, але  на сам бенкет прийду не сама, а з другом.

— З другом? — перепитав Михайло. — Софіє, чекай... Ти про Любомира? Але ж Андрій...

— Мені байдуже, що подумає Андрій, — відрізала Софія. — Це все? Тоді я піду.

Вона круто розвернулася й попрямувала  до кабінету. Михайло так і залишився стояти посеред коридору. Щось йому підказувало, що ювілей буде незабутнім.

***

Михайло відклав теку і потер перенісся. Від нескінченних таблиць уже боліла голова,, а годинник показував пів на дванадцяту. Андрій, який сидів навпроти, думками був десь далеко — це було зрозуміло з першого ж погляду.

— І що в тебе знову сталося? — ніби між іншим поцікавився Михайло, зробивши ковток води. — Дарчук! — покликав він голосніше. — Ти мене взагалі чуєш?

— Що? — Андрій стрепенувся й подивився на друга. — А, так, звісно, я згоден на твою пропозицію. — Він вирівняв спину й закрутив у пальцях ручку. — Зараз, десь тут були ці папери...

Михайло відкинувся на спинку крісла,  спостерігаючи за його метушнею. Андрій тим часом роздратовано перерив стос документів, а тоді зі злістю відштовхнув їх — кілька аркушів злетіли на підлогу.

— Андрію, що знову сталося? — спокійно запитав Михайло.

— Нічого, — відмахнувся той, послаблюючи, а потім і геть зриваючи краватку.

— Ну так, помітно, — хмикнув Михайло, підсуваючись ближче до столу. — Тільки-но в тебе «все добре», ти спершу доводиш секретарку до сліз, а потім ходиш тут, наче з ланцюга зірвався.

Андрій знову вткнувся в документи.

— Ми з Софією посварилися, — буркнув він, не підводячи голови.

— А бували дні, коли ви не сварилися? — усміхнувся Михайло. — Якби такий день був, його б у календарі червоним обвели. Що цього разу?

— Вона знайшла листи і результати ДНК-тесту.

Андрій знав, як подіють ці слова, і не помилився.

— Що вона знайшла? — Михайло вмить забув про роботу й витріщився на друга. — Який ще ДНК-тест?

— На батьківство. Я  зробив  його двадцять років тому, — неохоче зізнався Андрій.

Михайло одним ковтком осушив склянку води, дивлячись на чоловіка навпроти так, наче бачив його вперше.

— Ти ж зараз пожартував? — із надією запитав він.

Андрій лише мовчки хитнув головою. Михайло згріб папери зі столу, підвівся й різко зняв піджак зі спинки крісла.

— Ходімо.

— Куди? — не зрозумів Андрій.

— Туди де можна щось поїсти і випити, бо  на тверезу голову я цього не переварю.

Михайло першим покрокував до виходу з конференц-залу, а Андрій понуро рушив слідом.

***

О дванадцятій  Любомир уже чекав на Софію біля офісу, щоб разом пообідати. Спершись на капот машини, він тримав у руках розкішний оберемок білих півоній. Софія вийшла на ґанок, ховаючи телефон у сумочку, і здивовано завмерла, помітивши його. Любомир рушив їй назустріч.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, це твої улюблені? — він хитро примружився, протягуючи квіти.

Жінка сховала усмішку в ніжних пелюстках. Любомир схрестив руки на грудях, милуючись нею. Вони так давно не  бачилися, що він  забув, як вона усміхається. Хоча в її очах, як і завжди, причаївся сум.

Любомир повільно підніс руку й обережно заправив їй за вухо неслухняне пасмо волосся.

— Бачиш, щоб ти усміхнулась, достатньо лише півоній, — тихо промовив Горянський.

Коли Андрій із Михайлом вийшли на ґанок, у Андрія вже розколювалася голова. Він неохоче відбивався від розпитувань друга й подумки кляв себе за довгий язик: і навіщо було розказувати все Михайлу? Краще б промовчав.