30.Старий друг

Помітивши Андрія, на обличчі у якого заходили жовна, та Солю, яка зайшла слідом за батьком ,  і хитро посміхаючись, зайняла своє місце, Софія зробила крок назад, а відчуття було таке, неначе її застали за чимось дуже непристойним.

Андрій зробив ще крок, зняв піджак, тому що раптом стало дуже спекотно, і, повісивши його на спинку стільця, подивився на чоловіка, який стояв перед ним, простягнувши руку для привітання.

— Вітаю. Я Горянський Любомир Мстиславович, — представився блакитноокий з цікавістю розглядаючи Андрія. — А ви?

— Дарчук Андрій Леонідович, — Андрій стиснув чоловічу долоню так сильно, ніби намагався  зламати. — Дуже приємно.

Любомир вигнув брови, здивувавшись неприязні, яка відчувалась в поведінці чоловіка, а потім підійшов до Софії і відсунув їй стілець, допомагаючи сісти. Софія подякувала йому посмішкою, і всі почули тріск зламаної ручки, яка за декілька хвилин відправилась в смітник.

— Отже, до справи, —  Андрій намагався говорити спокійно .

— Звісно, — Любомир поправив піджак і сів рівніше. — Отже...

Те, що говорив цей Горянський, до Андрія долітало лише уривками, тому що він не зводив погляду з Софії, яка сиділа  праворуч  від Любомира і час від часу то кидала обережні погляди на Солю, яка, як і раніше, її ігнорувала, то сиділа задумливо, і Андрій міг тільки здогадуватись, які думки блукали в її голові. Михайло, який затримався і приєднався до  зустрічі, коли вона підійшла до кінц,  відчував напругу, яка повисла в повітрі.

— Я дуже радий, що ми все обговорили, — Любомир підвівся з-за столу і почергово потиснув руку Андрію і Михайлу. — Якщо  в мене будуть якісь запитання, то я обговорю їх з Софією.

Софія, яка збирала папери, лише кинула на чоловіка погляд, а потім притиснула теку до себе.

— То що, покажеш мені, де в цьому місті готують найсмачнішу каву? — по-дружньому звернувся Любомир до Софії.

Андрій, який стояв, прислухаючись, до болю в щелепі стиснув зуби, проводжаючи їх поглядом, і помітив, як Горянський обійняв жінку.

— Що з тобою? — не розумів Михайло, який спостерігав за ним.

— Що, тату, не встиг одружитися, а молода дружина вже готова  в гречку скочити? — з єхидством у голосі промовила Соля. — Гарний у вас шлюб, міцний. Кохання видно неозброєним оком.

Тека в руках Андрія з гучним звуком впала на поліровану поверхню столу, а сам чоловік  сів  назад у крісло і вилаявся.

— Я не зрозумів, вони що, знайомі?

— Обіймав він її точно не по-дружньому, — процідив крізь зуби Андрій, а  його очі налилися люттю, коли він згадував те, що побачив.

— У тебе ранковий приступ психозу? — не розумів Михайло. — Я давно тебе таким не бачив.

— Що ти мелеш? — сердито буркнув Андрій. — По-твоєму, я маю радіти, бо якийсь чужий мужик на моїх очах обіймає мою законну дружину?

— Фіктивну дружину, і ви за крок від розлучення, —  виправив  Михайло.

— Поки вона носить моє прізвище, то має поводитися пристойно! — рявкнув Андрій. — Я не хочу, щоб уже завтра весь офіс перемивав мені кістки! 

***

Покинувши офіс, Софія з Любомиром гуляли по набережній, тримаючи в руках стаканчики з кавою, і говорили про все на світі, адже за час, поки вони не бачились, тем для розмов було вдосталь.

— Знаєш, Софійко, — порушив тишу Любомир, уважно подивившись на неї, — дивний якийсь цей Дарчук. Він мені сьогодні ледь руку не зламав, коли потискав, — згадав чоловік, зробивши ковток кави.

Софія зупинилася й міцно стиснула стаканчик, ледь не проливши  напій на себе. Вона знала ще з першої зустрічі, що Любомира не обдурити — він надто добре вмів читати людей, і приховувати щось від нього не було сенсу.

— Він не просто один із власників, Любомире, — промовила Софія, згадуючи погляд Андрія. — Андрій — мій чоловік.

Любомир застиг, а його брови здивовано злетіли вгору. 

— Чоловік? — перепитав  Горянський. — Нічого собі. Швидко ти змінила статус.

— Я вийшла за нього  тільки для того, щоб повернути те, що Дарчук у мене нахабно вкрав, — Софія допила каву і, викинувши стаканчик у смітник, підійшла і опустилася на лавку. — Якби не його помилка, за яку я тепер маю платити, то все було б зовсім по-іншому.

— Софійко, я тебе знаю вже майже двадцять років, а ти не перестаєш мене дивувати, — Горянський зупинився навпроти жінки, розглядаючи її.

Софія сумно всміхнулась, згадуючи ту першу зустріч із цим чоловіком, який став для неї найкращим другом, до якого можна було звернутися в будь-який момент.

Це сталося на прийомі, який Степан влаштував у заміському гольф-клубі відразу, як вони повернулися з весільної подорожі. Софія тоді почувалася там живою декорацією на  святі життя.

Навколо гриміла музика, дзвеніли кришталеві келихи з шампанським, а гості в дорогих смокінгах та діамантах фальшиво посміхалися, вітаючи Степана. Софія стояла поруч із ним, вдягнута в дорогу сукню темно-бордового кольору, і відчувала лише огиду.

Вона тримала в руці келих із шампанським, і єдине, про що мріяла, — це вилити його вміст в обличчя надто щасливого чоловіка. Саме тоді Степан підкликав до себе високого молодого чоловіка з надзвичайно проникливим поглядом блакитних очей.

— Кохана, познайомся, — недбало промовив Ягужинський, обіймаючи її за талію. — Це Любомир. Син мого покійного друга, з сьогоднішнього дня — мій новий бізнес-партнер. Я йому довіряю немов самому собі.

Любомир тоді стримано подякував за виявлену честь і потиснув руку Степану. Софія байдуже кивнула, дивлячись на чоловіка, який зацікавлено дивився на неї, і в його погляді вона не побачила тієї хтивості чи зарозумілості, з якою на неї дивилися інші друзі Ягужинського.

Там було щось інше —  здивування, яке  змінилося  жалем. Того вечора, коли Степан відійшов до  гостей, Любомир підійшов до неї зі склянкою  мінеральної води, помітивши, як у неї тремтять руки.

— Вам важко тут перебувати, пані Софіє, — тихо  промовив він.  — Якщо захочете піти раніше — просто скажіть  мені. Машина буде готова за хвилину, а  дядьку Степану  я все поясню сам.