19.Пізнє каяття

Марина відчула, як серце з шаленою швидкістю  забилося в грудях від страху. Вона  подивилася на чоловіка, але в його погляді не було ні злості, ні образи — лише безмежна втома й каяття. 

— Звідки... — ледве видихнула вона. 

Марина досі в усіх подробицях пам’ятала день виписки Софії з пологового будинку. Тоді вона вдруге в житті давала величезного хабаря головному лікарю, аби тільки таємниця про народження онуки назавжди зникла в тих бляклих стінах. Степан, який особисто забирав її з донькою з лікарні, тоді й словом не обмовився, удаючи, ніби все навколо — лише дрібне непорозуміння. 

— Я вже тоді розумів, що Софія скоріше життя віддасть, аніж відмовиться від дитини, — тихо продовжив Павло. — Коли вона повернулася додому й почалася підготовка до весілля, я ж бачив, як ви постійно шепотілися по кутках, як ти заспокоювала її, коли вона плакала. А потім одного дня вона просто щезла. Ти тоді збрехала мені, ніби вона поїхала на примірку весільної сукні. 

Марина заплющила очі, відчуваючи, як по щоці повзе гаряча сльоза. То був один із найстрашніших днів у її житті. До весілля залишався рівно тиждень. В ресторані завершували приготування, розкішна сукня на замовлення готова — і раптом Софія зникла, наче крізь землю провалилася. Марину тоді охопила справжня паніка: вона розуміла, що якщо Павло або Степан дізнаються про втечу, усе обернеться бідою і не тільки для їх родини.

Вона тоді обшукала все місто, поки нарешті не знайшла ледь живу Софію  у Волошинівці, неподалік від будинку Андрія. Змучена безсонними ночами, у яких їй вчувався крик власної  дитини, Софія просто сіла на перший-ліпший приміський автобус і поїхала в село. Вона наплювала і на батьківську волю, і на погрози Ягужинського, який ще вчора тримав її за горло..

Софія стояла в затінку старої липи, з такою силою вчепившись у кору, що ламалися нігті. Чорне пальто було розхристане, пасма волосся липли до обличчя, щоки обпікали гарячі сльози, а сама вона буквально помирала. Донька здалеку спостерігала за Андрієм — той якраз повертався з крамниці, котячи перед собою візочок, у якому спала маленька Соломія. 

Софія вже збиралася вибігти зі своєї схованки, впасти перед коханим на коліна й розповісти  всю правду, але раптом хтось до болю стиснув її плече. Софія різко розвернулася, очікуючи побачити Степана, але перед нею стояла Марина. Мати повільно  похитала головою. 

— Не роби цього, доню... — у її голосі було стільки розпачу, що Софія відчула його майже фізично. 

Дівчина безсило опустилася на ще холодну весняну землю, бруднячи одяг, і звела на матір повні очі сліз.

— Не можу, мамо, — прошепотіла Софія. — Я щоночі божеволію. У вухах стоїть її крик, перед очима — погляд Андрія, і це мене просто вбиває. Я більше не витримаю, мамо. 

Ніби навмисно, щоб завдати ще більшого болю, зовсім поруч пролунав пронизливий дитячий плач. Софія з усієї сили затиснула вуха руками. Це було справжнє катування — перебувати за кілька кроків від рідної крихітки й не мати права підійти, щоб заспокоїти її. Марина визирнула з-за дерева й побачила, як Андрій зупинився. Він дістав із візочка Соломію, вдягнену в рожевий комбінезон, ніжно притис до себе й почав щось тихо шепотіти на вушко, заколисуючи. 

— Ходімо звідси, — попросила Марина й  присівши  поруч, узяла обличчя доньки у свої долоні й змусила подивитися собі в очі: — Я клянуся тобі, що я щось вигадаю. Чуєш мене? Я знайду вихід, а зараз ти мусиш піти. Заради Соломії.

Софія тоді, наче уві сні, підвелася й покірно пішла за матір’ю. Уже біля авто вона озирнулася, але вулиця Волошинівки була порожньою. 

Повернувшись додому, вони збрехали Павлу, який підозріло на них дивився , ніби справді їздили на останню примірку весільної сукні. 

— Тоді у мене все склалося в одну картину, — крізь спогади прорвався хрипкий голос Павла. — Після весілля Софії я поїхав у той пологовий. Ти не повіриш, Марино, але солідна сума в білому конверті таки творить дива. Лікар розповів усе, що знав. І про те, що новонароджена дівчинка зникла за кілька днів після пологів разом із породіллею, яка ледь трималася на ногах. Та згодом повернулася, але вже сама  і сказала  лікарям, ніби віднесла малу до будинку дитини. 

— Ми тоді самі вигадали цю легенду, — Марина витерла сльозу зі щоки. — Софія хотіла захистити доньку.

— Я це зрозумів — кивнув Павло. — А за якийсь час випадково дізнався, що в такого собі Андрія Леонідовича Дарчука раптово з’явилася донька. Яка вона? Ця дівчина... — тихо запитав він. 

— Дуже вродлива й розумна, — при цих словах Марина відчула неймовірну гордість за онуку. — І дуже схожа на Софію. 

Павло нічого не відповів. Він лише безсило притисся обличчям до плеча дружини, і Марина відчула, як на її шкіру впала гаряча  сльоза.

***

Софія прийшла в офіс рівно о восьмій. Коридори зустріли її ароматом кави та тихим шепотінням працівників, які зазвичай збиралися по кутках, аби попліткувати. Вона йшла до свого кабінету, а всі думки крутилися навколо Андрія та його рішення, адже від цього залежало майбутнє — і не лише її. 

Занурившись у роздуми, вона не відразу помітила Михайла. Той ішов назустріч, недбало тримаючи піджак у руці. Софія коротко кивнула й рушила далі, а чоловік на мить зупинився. Перед очима в нього стояв Андрій — цілковито знищений і безпорадний перед витонченою пасткою.