18.Давня правда

Андрій уперше в житті курив, спостерігаючи, як  перші промені фарбують небо в ніжні барви. Його очі були червоними від безсонної ночі, а сам він почувався так, ніби його всю ніч лупцювали. Почувши кроки в коридорі, чоловік квапливо загасив недопалок і зробив ковток кави.

Гаряча рідина обпекла горло так, що на очах виступили сльози. Соломія, уже вдягнена в чорну сукню й із зібраним у високий хвіст волоссям, зупинилася на порозі й тихо присвиснула: 

— Нічого собі, Андрію Леонідовичу! Бачу, новий рік свого життя ти вирішив почати зі шкідливих звичок? Перспектива так собі, якщо чесно. 

Дівчина налила собі чаю і, умостившись навпроти батька, спробувала зазирнути йому в очі, які він чомусь старанно  ховав. 

— Та це так, нерви, — відмахнувся він. — Солю, мені тут треба на кілька днів поїхати у відрядження. 

Дівчина здивовано на нього подивилась. Звідки раптом узялося це відрядження, якщо ще вчора про нього й мови не було? Вона повільно поставила чашку, накрила батьківську долоню своєю й тихо промовила: 

— Тату, що взагалі коїться? Поговори зі мною. Це якось пов’язано з цією жінкою? Із Софією Павлівною? Чому вона прийшла  на твій день народження, а потім так раптово пішла? 

Андрій відчув, як до горла підкочує важкий клубок, і нарешті подивився на доньку, яка чекала бодай якогось пояснення. Може, справді сказати все прямо зараз? Соля ж добра, чуйна, вона обов’язково зрозуміє й простить його. 

— Солю, розумієш... — Андрій глухо кашлянув, відчуваючи, як усередині все скручується в тугий вузол від  страху. — Софія Ягужинська... вона...

Соломія  уважно слухала, а в Андрія перед очима знову пронеслася та сама сцена на цвинтарі багато років тому. Маленька Соля, яка притискається губами до холодного каменю, а потім гірко плаче на його плечі. Його наче струмом вдарило від страшного усвідомлення: вона не простить. Ніколи й нізащо. Він просто власноруч знищить її віру в нього. 

— Тату, — покликала Соломія, бо Андрій так і застиг, налякано  дивлячись у порожнечу. — На тобі лиця немає, ніби ти привида побачив. То що там із Ягужинською? 

Андрій важко видихнув і промовив, ледь стримуючи тремтіння в голосі: 

— Дядько Михайло дещо дізнався про неї  по своїм  каналам. Ця жінка не просто новий партнер, Солю. Вона грає брудно. Повільно, але впевнено веде нашу компанію до фінансового краху. Її пастка виявилася надто витонченою — вона хоче прибрати всю фірму до своїх рук, а  все тому, що Генка навіть не перевірив, кому саме довірив справу свого життя. 

Андрій одним ковтком допив каву, бо в горлі раптом  пересохло. Соломія шоковано дивилась на батька.

— Що? Але як таке можливо, тату? Вона мені здавалася такою щирою, та й наша розмова тоді в авто... — у дівочому голосі було розчарування. — Ніколи б не подумала.

— Перше враження часто буває оманливим, доню, — Андрій підвівся, підійшов до раковини й заходився мити чашку, намагаючись приховати тремтіння в руках. Поставивши її на полицю, він повернувся до доньки — та все ще сиділа замислена. — Тому дуже тебе прошу: тримайся від неї якнайдалі. 

Соломія мовчки кивнула й пішла до передпокою. Андрій витер піт із чола. Він чудово розумів, що цією новою брехнею лише  усе погіршив , але іншого виходу зараз просто не бачив. Він не міг утратити Солю. Тільки не тепер. 

***

Марина вимкнула плиту й зняла фартух. Дім знову сяяв чистотою, а кімнатами розносився аромат легкого овочевого супу, який вона зварила для чоловіка. Взявши тацю, Марина піднялася на другий поверх  і   легенько постукавши, штовхнула двері спальні. 

Павло вже прокинувся. Він сидів на краю ліжка, спустивши ноги, і, упершись долонями, намагався підвестися. Проте голова йшла обертом, і ця проста дія йому геть не вдавалася. Почувши скрип дверей, чоловік важко повернув голову й не повірив власним очам. 

Марина тим часом поставила тацю на приліжкову тумбу, підійшла до вікна й упевненим рухом розсунула важкі штори. Яскраве ранкове світло хлинуло в кімнату, змусивши Павла болісно зажмуритися. 

— Як ти почуваєшся? — повернувшись до нього, тихо запитала Марина.

В її голосі не було ні краплі осуду. Лише глибокий жаль через усе, що сталося.

— Голова тріщить, — не дивлячись на дружину, вичавив із себе Павло. 

Сором сковував рухи й не дозволяв підвести погляд. Жорстокі, несправедливі слова, які він наговорив Марині того фатального дня, досі луною віддавалися в голові.

— Пробач мені, я... 

— Не треба, Павле, — м'яко зупинила його Марина, не бажаючи слухати запізнілих виправдань. — Тримай, — вона взяла тацю й поставила поруч на ліжко. — Тобі треба поїсти й прийняти душ. 

— Ні, Марино, почекай, — Павло обережно перехопив її за руку, без слів просячи присісти поруч. — Я мушу це сказати. Усе, що ти мені тоді сказала — чистісінька правда. 

Він нарешті зважився подивитися на неї. В його очах було стільки щирого каяття й болю, що в жінки миттєво стиснулося серце. 

— Коли ти пішла, я повернувся сюди і... словом... — чоловік важко перевів подих. — Ти мала рацію. Я все знищив. Засліплений власною гординею, я не помічав, як перетворився на ката для своєї  родини.