17. Глухий кут

Андрій стояв на  терасі ресторану, підставивши  обличчя прохолодному вітру, який, здавалося, не вгамовував, а лише дужче роздмухував лють у його грудях. Із зали досі долітали сміх і приглушена музика, але йому здавалося, ніби відтоді, як він вийшов із кабінету, минули години, а не лічені хвилини. Андрій підійшов до поруччя й зо всієї сили вдарив по ньому долонями, але бажаного полегшення це не принесло.

Три дні. Усього три дні, за які він мав вирішити: чи знищити власноруч свій затишний світ, розповівши Солі правду й розбивши їй серце, чи дозволити зробити це Софії, ставши її довічним в'язнем. Проте результат усе одно один — він утратить доньку. Андрій чудово знав: Соломія ніколи в житті не прийме мачухи.  І причиною тому був він сам.

Соломія  саме перейшла до другого класу  і перший навчальний тиждень майже завершився, коли Андрія вперше викликали до директора, і те, що він там почув, не на жарт його налякало. Його тиха Соломія побилася з однокласницею мало не до крові, пошматувавши тій новеньку блузку й перетворивши її великий білий бант на лахміття. 

Андрій тоді вперше по-справжньому розлютився на доньку, а  Соля просто стояла поруч, ховаючи заплакані очі . По її щоках котилися сльози і вона ображено схлипувала. 

Він опустився на коліна, щоб бути з донькою на одному рівні, узяв її за худенькі плечі й, змусивши подивитися собі в очі, запитав: 

— Чому ти це зробила, Соломіє? 

— Татку, будь ласка, пообіцяй мені! Поклянися, що в нашому домі ніколи не з'явиться чужа жінка! Я так боюся... Поклянися, що ти ніколи-ніколи не одружишся з якоюсь мачухою! — благала вона, заглядаючи йому в очі. Від її  погляду в Андрія краялося серце. 

І Андрій тоді, не вагаючись ні миті, міцно пригорнув її до себе, поцілував у маківку й упевнено, тихо прошепотів: 

— Клянуся, моя маленька. Клянуся тобі. Я ніколи цього не зроблю. Єдина жінка, яку я кохаю і кохатиму завжди  — це твоя мама, і іншої мені не треба.

Соломія тоді міцно  його обійняла, уткнувшись носом у плече. Уже пізніше, коли він укладав доньку спати, Андрій дізнався справжню причину цієї дитячої істерики. Виявилося, однокласники в усіх подробицях переповіли їй казку про Попелюшку, а потім  додали, що всі самотні татусі рано чи пізно приводять додому злу мачуху, яка терпіти не може нерідних дітей. А  надодачу у кращої подруги Солі з’явилась така мачуха, яка того дня забирала дівчинку зі школи і накричала на неї на очах у Соломії. 

Андрій важко провів долонею по обличчю, повертаючись у реальність. Якби ж він тоді знав, що чекає на нього попереду... 

— Що з тобою, сину?  Чому приходила ця жінка?

Ганна Петрівна зупинилася поруч з сином, але Андрій не поспішав повертати голови. Він розумів: навіть якщо він зараз поділиться своєю бідою з мамою, то  ніхто не зможе витягнути його з цієї пастки. 

— Софія приходила поговорити... — промовив Андрій. — Вона все знає про могилу. І поставила мені ультиматум. Або я одружуюся з нею, і вона входить у наш дім на правах дружини й мачухи для Солі... або вона забирає в мене доньку  й розповідає їй  усю правду. У неї є документи з пологового будинку і результати ДНК-тесту. 

— Як це? — Михайло, який тихо підійшов, заcтиг як укопаний. — Невже вона справді на таке здатна? 

— Вона здатна на все! — Андрій різко розвернувся. — Тільки благаю вас: ані слова батькові, Марії, а особливо Солі. Я сам із цим розберуся. 

— Але як? — розгублено запитала Ганна Петрівна. 

Її не на жарт лякав цей шалений блиск в очах сина. Тільки б не накоїв якихось дурниць на гарячу голову — кому від цього стане легше? Хіба що самій Софії, але точно не їхній родині. 

Андрій промовчав, але його погляд лякав  і матір, і найкращого друга.

***

Марина тихо відчинила важкі вхідні двері. Серце миттєво стиснулося від знайомого, важкого передчуття, але думки про Павла не залишали її попри всі ті жорстокі слова, які вони встигли наговорити одне одному.

Проте, переступивши поріг вітальні, вона аж зупинилася від того, що побачила. Дім став схожим на сміттєзвалище. У повітрі стояв важкий сморід перегару, тютюнового диму й пустки. На дорогому паркеті валялися порожні пляшки з-під елітного коньяку й дешевої горілки, перекинута попільничка та шматки засохлої їжі. 

Сам Павло сидів прямо на підлозі, безсило притулившись спиною до дивана. Він не просихав із тієї самої ночі, коли Софія виплеснула йому в обличчя всю правду про егоїзм та жорстокість. Колись владний чоловік, перед яким тремтіла вся родина, і бізнес-партнери, зараз здавався безпорадним дідом.

Його фірмова сорочка була в плямах і порвана на рукаві, обличчя заросло густою  щетиною, а мутні, налиті кров'ю очі дивилися  в нікуди. У тремтячих пальцях він усе ще стискав кришталевий келих

— Павле... Боже мій, що ти з собою зробив? — Марина  сплеснула руками. 

Чоловік сіпнувся й раптом дико, хрипко зареготав. Його голос, який колись звучав як закон, тепер перетворився на жалюгідне сипіння. 

— А-а... ще одна...  Прийшла... Святкувати прийшла? — пробурмотів він, ледве повертаючи язиком і дивлячись на дружину крізь п'яний туман. — Іди до своєї доньки... Ви ж перемогли, так? Мій контроль... усе розсипалося. Усе життя шкереберть! Донька мене зреклася, ти втекла... Я залишився зовсім один у цьому склепі! Ти ж так назвала цей дім? 

Він спробував підвестися, тримаючись за диван, але ноги підкосилися, і чоловік знову важко рухнув на підлогу, розбивши склянку об ніжку столу. Кришталеві друзки з дзвоном розлетілися в усі боки.
 

— Ну що ж ти робиш із собою, Павлику... Що ж ти робиш, — ледь чутно прошепотіла Острозька. 

Жінка опустилася поруч із ним на коліна, навіть не зважаючи на брудний  паркет і  обережно обхопила його за плечі, намагаючись підняти. 

— Давай, любий, підводься. Чуєш мене? Треба встати, — лагідно заговорила жінка.

Павло був важким, його обм'якле тіло зовсім не слухалося, а крізь хрипке дихання з губ виривалися плутані вибачення навпіл із прокльонами на адресу всього світу. Зібравши останні сили й задихаючись від напруги, Марина таки допомогла чоловікові звестися на ноги. Крок за кроком, тримаючи його вагу на собі, вона довела його до спальні.