16. Шантаж в подарунок

Софія міцніше стиснула в руці шкіряну теку, не відводячи погляду від Андрія, недалеко від якого стояв Михайло. Його погляд буквально пропалював її наскрізь.  

Марія, яка міцно тримала чоловіка за лікоть, ніби намагаючись стримати його від незворотного кроку,  одним поглядом хотіла вбити Софію і та не сумнівалась, що якби це було можливо, то так і сталось.Андрій повільно повернувся до Софії.

На його обличчі не залишилося й сліду від нещодавньої посмішки — лише ненавмсть   й холодний блиск в очах. Він зробив крок уперед, заступаючи собою родину від жінки, яка прийшла сюди без запрошення. Чоловік чудово розумів, що цей візит не обіцяє йому нічого доброго. 

Софія тим часом підійшла  і зупинилася прямо навпроти іменинника. 

— З днем народження, Андрію Леонідовичу, — її голос пролунав м'яко, але було в ньому щось таке, що не на жарт лякало. Вона зазирнула в його скам'яніле обличчя й додала, чітко карбуючи  кожне слово: — Щиро бажаю вам сили, мудрості... і щоб надалі ви нарешті навчився жити без брехні. Бо вигаданий спокій завжди коштує надто дорого. 

Андрій миттєво зблід, почувши цей тонкий, але небезпечний натяк на фальшиву могилу. Його долоні стислися в кулаки. Рідні нічого не зрозуміли, але відчули, як повітря в залі стало густим і задушливим. Соломія розгублено перевела погляд із батька на Софію, помітивши дивну  напругу між ними. 

Софія зачекала, насолоджуючись його станом, і спокійно додала: 

— А тепер... нам треба поговорити. Наодинці. 

Андрій глибоко вдихнув, намагаючись угамувати шалене серцебиття й приховати паніку перед донькою та батьками. Він розумів: якщо відмовить їй зараз, Софія почне говорити   прямо тут, при всіх, і знищить все.

— Так, звісно, Софіє Павлівно. Ходімо в кабінет адміністратора, — змусив він себе заговорити діловим тоном.

Андрій повернувся до сестри  й батьків,  силувано посміхаючись:

— Я зараз повернуся, рідні. Буквально п'ять хвилин, вирішимо одне термінове робоче питання. 

Він обійшов стіл і швидким кроком попрямував до виходу із зали. Софія рушила слідом, відчуваючи погляди, які говорили красномовніше, ніж будь які слова.

***

У кабінеті адміністратора було  задушливо. Невелику кімнату оформлено в класичному стилі: стіни в темних дерев'яних панелях, важкі портьєри на вікнах  і масивний стіл із мореного дуба з купою папок та шкіряним органайзером. У кутку тьмяно світилася настільна лампа з матовим абажуром, кидаючи довгі тіні на стіни. Повітря здавалося густим, просякнутим тонким ароматом дорогого тютюну та нової шкіри. 

Андрій зачинив за ними важкі двері й навіть не став проходити вглиб кімнати, а залишився біля порогу, схрестивши руки на грудях. Він був натягнутий мов струна, а обличчя перетворилося на абсолютно непроникну маску.  Cофія сіла в крісло, яке стояло поруч зі столом.

Чоловік демонстративно глянув на годинник, усім своїм виглядом показуючи, як сильно його обтяжує цей візит. 

— Кажи швидше, мені ніколи, — процідив він крізь зуби. — Там на мене чекає родина. Вони приготували для мене свято, і я не збираюся витрачати вечір на твої загадки чи чергові погрози. 

Він дивився на неї зверхньо, намагаючись повернути контроль над ситуацією та приховати дикий страх, адже не знав, що тепер буде. Його серце шалено калатало в грудях. Її губи скривилисяв уїдливій усмішці. 

— Увесь цей час я вислуховувала твої умови та забаганки твоєї сімейки, але від сьогодні правила змінюються, — почала Софія, дивлячись на чоловіка.

Він слухав її з ледь помітною, зверхньою усмішкою. Цікаво, що вона ще вигадає і чи є взагалі межа її нахабству? 

— Гаразд, — намагаючись триматися в межах пристойності, кинув Андрій. — Кажи, чого тобі треба, і йди. У мене немає ні часу, ні бажання розводити з тобою теревені. 

— Я хочу стати твоєю дружиною. 

Ці слова пролунали як вибух, після якого залягла гробова тиша. Андрій миттєво подався вперед, до болю вчепившись пальцями в край столу. Здалося, ніби з легень одним махом викачали все повітря. Дихати стало важко, він навіть смикнув і послабив вузол краватки, але це не допомогло. Софія з прихованою насолодою спостерігала за тим, як стрімко збігає фарба з його обличчя. 

— Що, пробач? — перепитав Андрій, намагаючись повернути голосу впевненість. — Це жарт такий? Я не збираюся одружуватися, а тим паче з тобою. 

— Який жаль, — вдавано здивувалася Софія. — Тільки знаєш що? Мене твоє бажання взагалі не хвилює. Я хочу бути поруч зі своєю донькою. Хочу розділяти з нею найважчі й найкращі миті її життя. Знати, що її турбує, що їй болить, про що вона мріє. Щоб вона розповідала все це мені, а не тій фальшивій могилі, яку ти для неї облаштував. 

Андрій коротко й сухо реготнув, а його погляд став холодним і моторошним, як саме пекло. Пекло, у яке вона вирішила ступити добровільно, чудово знаючи, що вороття не буде. Але хіба вона не знала, як це боляче? Хіба вперше лізла у полум'я? Різниця була лиш у тому, що раніше її в цей вогонь штовхали інші, навіть не питаючи згоди, а тепер вона йшла туди сама. 

— А ти не запізнилася зі своїми бажаннями  років на двадцять? Що ти взагалі верзеш? Геть із глузду з'їхала? —  поцікавився Андрій, намагаючись стримати гнів.

Софія ледь помітно усміхнулася. Якщо вона й з'їхала з глузду, то лише через нього та його прокляту брехню, але йому про це знати необов'язково. 

— Я збожеволіла рівно настільки, наскільки й ти, Андрію! — відрізала Софія.

Вона підвелася й подивилась на Андрія.

.— Я обіцяла, що ти заплатиш за все, що накоїв. І цей день настав. Ми одружимося. Я увійду в твій дім і в життя Соломії на правах твоєї дружини. Я завоюю її прихильність і стану для неї найближчою людиною. 

— Я ніколи на це не піду! — Андрій різко шарпнув піджак і рушив до виходу.

Треба було негайно забиратися з цієї божевільні, бо він просто не втримається — уб'є її прямо тут, у власний день народження.