15. Незвана гостя

Софія стояла перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи  власне відображення. Строгий костюм темно-синього відтінку повністю приховував фігуру. Приталений жакет із шовковими лацканами підкреслював горду поставу, а білосніжна блуза створювала різкий контраст, додаючи образу офіційності й холодної неприступності. Високі підбори, волосся, гладко зачесане в низький пучок.

Бездоганний макіяж із чітким акцентом на очі: темні стрілки робили її погляд глибоким і абсолютно непроникним. На шию вона повісила ледь помітний кулон у формі половинки серця, який щойно дістала зі скриньки — уперше за всі ці роки.

Проте всередині вирувало справжнє пекло, яке вона не могла й не хотіла вгамовувати. У душі більше не лишилося місця для жалю, прощення чи того кохання, що колись рятувало її в найтемніші часи.

Тепер там оселилася лише лють і  бажання відплатити тому, з ким вона колись мріяла виростити дітей, постаріти й дочекатися онуків.  І виною всьому був Андрій. Чоловік, який поховав її заживо й змусив рідну доньку молитися на чужі кістки. 

Тихий стукіт змусив Софію здригнутися. Не повертаючи голови, вона через дзеркало побачила матір. Марина вже була готова до виходу й тримала  в руках сумочку. Поставивши її на кавовий столик, жінка присіла на застелене ліжко. 

— Ти хоч трохи спала? — запитала вона, помітивши, як донька раз у раз кидає погляди на годинник.

 
— Ні, — зізналася Софія. — Варто лише заплющити очі — і перед очима  ця проклята могила. 

— І що ти збираєшся робити? — обережно поцікавилася Марина, склавши руки на колінах. 

— А що мені залишається, мамо? — Софія здивовано поглянула на матір. — Андрій дуже помиляється, якщо думає, що я це проковтну. Таке не прощають. Колись він знищив мене, а тепер прийшла моя черга. 

— Я не розумію... — Марина підійшла ближче. — Що саме ти замислила? 

— Лише хочу  відновити справедливість  і нічого більше, — Софія востаннє оцінила своє відображення, підхопила сумочку і вже пішла до виходу, але раптом зупинилася й пильно подивилася на матір, яка йшла  слідом. — Чекай, а ти куди це зібралася? 

— Мені... треба в ресторан, перевірити, як там справи, — Марина старанно відводила очі. Вона знала, що донька миттєво все зрозуміє.

— Ох, мамо, мамо, зовсім не вмієш брехати, — Софія першою вийшла зі спальні. — Тобі досі його шкода? А тепер згадай: чи пожалів він бодай когось із нас? 

— Доню, я прожила з твоїм батьком майже сорок років, — тихо мовила Марина. — Невже ти думаєш, що все це можна отак просто взяти й викреслити? Серце ж не камінь.

— Іноді краще, щоб воно було з каменю, мамо, — заперечила Софія, коли вони вийшли на ґанок. 

На вулиці на неї вже чекав водій, а для Марини якраз під'їхало таксі. — Принаймні тоді нічого не боліло б, — вона легенько поцілувала матір у щоку. — Набереш мене потім.

Софія сіла в салон і коротко кинула водієві: 

— Ідьмо. 

Вона міцно стиснула в руках шкіряну теку з документами й подивилася у вікно на місто.

«Ти сам обрав цю дорогу, Андрію, — подумки звернулася вона до чоловіка. — Ти навчив Соломію любити привид померлої матері. Тепер я просто поверну своє. Усе те, що в мене загарбав не лише батько з Ягужинським, а, як з'ясувалося, ще й ти». 

****

За кілька годин до початку свята в закритій залі розкішного ресторану кипіла робота. Офіціанти закінчували сервірувати довгий стіл, але справжній лад тут наводили найрідніші для іменинника люди, які готували для нього сюрприз. 

Соломія особисто перевіряла кожну дрібницю. Вона розставляла навколо святкового торта маленькі свічки, схвильовано й ніжно усміхаючись. Дівчина всією душею прагнула, щоб батько бодай на один вечір викинув із голови виснажливу роботу та проблеми.

Поруч метушилися дідусь із бабусею. Вони привезли з дому той самий фірмовий яблучний пиріг, без якого не обходилося жодне родинне свято. Ганна Петрівна обережно поправляла серветки, а Леонід Вікторович тихо розмовляв з адміністратором, стежачи, щоб усе пройшло бездоганно. Для них цей день народження сина був особливим: вони добре пам'ятали, крізь які злидні й біль йому довелося продиратися двадцять років тому, аби просто міцно стати на ноги. 

Марія взяла на себе квіти. Вона розставляла у вазах ніжні білі лілії, і весело перегукувалася з дівчиною, обговорюючи музику для вечора. 

Усі вони — Соломія, батьки та сестра — вкладали в ці приготування всю свою душу. Вони сміялися, згадували кумедні історії з дитинства Андрія й чекали на його прихід, щиро вірячи, що цей вечір нарешті подарує йому омріяний спокій. 

— І як наш запеклий трудоголік узагалі погодився святкувати? — Марія посміхнулася кутиками губ, беручи в руки тендітну квітку. — Знаючи любого братика, він утік би з міста ще на світанку. 

— Ну, він не те щоб погодився, — з лукавою усмішкою зізналася Соломія, закінчуючи розставляти десертні тарілки. — Це мій маленький сюрприз. Татові просто необхідно відволіктися, він останнім часом сам на себе не схожий. Навіть відпустку собі скоротив.