14. Свято, яке не святкують

У кімнату заповзала нічна темрява. Андрій сидів за столом, не поспішаючи вмикати лампу. Перед ним лежав  звіт, якого він так і не торкнувся. У думках була Софія, а щока досі палала від ляпаса. Усе це було якоюсь безглуздою помилкою. Як вона дізналась про ту могилу? Але найбільше пекло інше: вона ще сміла читати йому моралі й судити, що правильно, а що ні.

Сама ж нічим не краща за нього! А він... він просто хотів уберегти доньку від болю. Андрій підійшов до вікна й подивився на вогні міста — байдужого й далекого. Місту не було діла до того, що його життя тріщить по швах. 

Він заплющив очі й подумки повернувся на кілька років назад. Згадав той вогкий, холодний осінній день. Донька прибігла зі школи вся в сльозах через одне єдине слово, яке там почула — «сирота». Воно й досі відгукувалося йому гострим болем у серці. Найважче було бачити її сльози, бо малеча ніяк не могла збагнути, чому вона сирота і де її рідна мама.

Са́ме тоді він уперше збрехав, що мама стала ангелом, який тепер оберігає її з небес. Маленька Соля трохи заспокоїлася, а за кілька днів попросила відвести її до мами. 

Він досі в найдрібніших деталях пам’ятав той ранок, коли вперше привів Соломію на цвинтар, міцно стискаючи її маленьку долоньку. Тоді він саме почав заробляти пристойні гроші, купив першу машину й двокімнатну квартиру на околиці. Здавалося б, живи й радій, але Андрій був ладен небо прихилити, аби лиш донька більше ніколи не плакала. 

Того разу ним керував чистий відчай. Через знайомих він відшукав занедбане, нікому не потрібне поховання на міському кладовищі, віддав за нього шалені на той час гроші — і чужа могила отримала ім'я, прізвище та дати. Так народилася Кіра. Жінка, яка стала для Солі тим самим ангелом, про якого розповідав батько. Андрій пам’ятав, як донечка тулила до грудей маленький букетик хризантем, куплених біля воріт, і не відпускала його руку ні на крок. 

Коли вони зупинилися перед чистим, ще глянцевим мармуром, Соля довго розглядала обличчя на фотографії, ледь чутно шепочучи ім'я «мами». Усередині в Андрія тоді була суцільна пустка — наче він і справді  поховав тут своє кохання. Він повільно опустився перед малою на коліна, узяв її за тендітні плечі й, дивлячись прямо в повні сліз очі, прошепотів: 

— Ось тут, сонечко. Тут спочиває твоя матуся, — слова давалися важко, у горлі стояв клубок. — Вона тебе дуже сильно любила. 

— А вона й справді бачить мене з неба? — Соля перевела погляд із фотографії на батька. 

Андрій лише мовчки кивнув, міцно пригорнувши доньку до себе. Дівчинка за хвилину відсторонилася, підійшла ближче й обережно поклала квіти на чисту плиту. Потім торкнулася пальцями губ, приклала долоньку до холодного мармуру й ледь чутно прошепотіла: 

— Я теж тебе люблю, мамусю. І дуже сумую. 

Андрій дивився на неї, і всередині все закипало від люті. Увесь цей театр, уся ця вимушена брехня — усе було на совісті Софії. Це вона змусила його піти на такий крок. 

Раптовий стукіт у двері змусив Андрія здригнутися й повернутися в теперішнє. На порозі стояла Соломія, її силует підсвічувало тьмяне світло з коридору. 

— Тату, ти досі  працюєш? — здивовано запитала вона. — Уже ж так пізно. 

— Задумався, — Андрій кивнув на стіл. — Уже збираюся. 

Соломія зайшла до кабінету й зупинилася за кілька кроків, спостерігаючи, як батько складає папери, вимикає ноутбук, а потім і настільну лампу. Підхопивши піджак зі спинки крісла, Андрій підійшов до доньки. 

— Ходімо. Не день, а якесь божевілля, — зітхнув він, коли вони зупинилися біля ліфта. 

— Знову проблеми? — Соля пильно подивилася на батька. 

Блідий, знервований, майже нічого не їсть, а останнім часом ще й добряче недосипає. Вона чула, як він ночами блукає будинком, а вранці вдає, ніби все гаразд, і просто переводить тему.

— Без проблем жити нудно, доню, — Андрій силувано посміхнувся. 

— Справді? — підхопила Соломія і хитро примружилася. — А я думала, ти просто рахуєш роки. 

Андрій лише похитав головою. Він прекрасно зрозумів натяк, але в душі сподівався, що вона забуде. Його день народження. День, який він викреслив зі свого життя двадцять років тому, відколи відсвяткував його востаннє з Софією. Ті спогади він беріг як щось святе. 

Відтоді кожна ця дата ятрила душу. Щороку він намагався або втекти на кілька днів у відрядження подалі від дому, щоб пересидіти цей вечір наодинці з келихом віскі, або просто вдавав, ніби геть забув про цю дату. Проте цього разу схоже, що ні те, ні інше не спрацює. Соломія, ніби прочитавши його думки, попередила: 

— Навіть не думай, тату. Я ці твої трюки за стільки років напам'ять вивчила. 

Андрій  зітхнув. Схоже, цього разу він таки попався. І як тепер викрутитися від святкування, яке точно замислила Соля, він уявлення не мав. 

— Донечко, а може, зробиш мені найкращий подарунок? — Андрій глянув на Соломію, яка стояла, притулившись спиною до стінки ліфта із хитрою усмішкою. — Просто візьмеш і забудеш про це. 

— Ні-і-і, — протягнула вона. — Ти мій боржник. І тільки спробуй знову щось вигадати. 

Дівчина першою вийшла з ліфта, так і не помітивши, як згас погляд батька. Цього разу він справді був безсилий. 

****

Марина Дмитрівна так і заснула в кріслі у вітальні. Вона чекала на доньку, яка не відповідала на дзвінки й змушувала не на жарт хвилюватися. Було вже далеко за північ, коли крізь чуйний сон жінка почула, як грюкнули вхідні двері. 

Марина  розплющила очі. Світло від торшера на мить засліпило її, а коли зір звик до темряви, вона побачила Софію. Та підійшла до сусіднього крісла й безсило в нього впала. Поруч на підлогу глухо приземлилася сумка, тихо брязнувши пряжкою. 

— Софіє, де ти була? — Марина  відразу озвучила те, що мучило її весь день. — Що взагалі відбувається? 

Проте донька не поспішала з відповіддю. Вона мовчки підняла сумку і, навіть не глянувши на матір, рушила до сходів на другий поверх. Єдине, чого вона зараз хотіла — це заснути й ні про що не думати. Марина підвелася, дивлячись у спину доньці, яку просто не впізнавала.