13. Оголошення війни

Андрій стояв перед вікном у кабінеті і маленькими  ковтками пив улюблену каву, спостерігаючи, як місто повільно  входить в свій  звичний ритм життя. Він приїхав на роботу раніше за всіх, намагаючись зайняти голову справами, адже думки вночі просто зводили з розуму, і він уже став переживати, що до ранку просто здуріє. Чоловік знав, що вчорашня розмова з Солею не дасть потрібного ефекту.

Дівчина була надто вперта і змалечку робила все, що їй заманеться, а Андрій просто не мав сил їй заборонити. Отже, залишався тільки один вихід — знову поговорити з Софією, а зустрічатися з нею не було бажання. Поставивши чашку на стіл, Андрій потягнувся до телефону, щоб запитати в секретарки, чи прийшла Ягужинська, коли двері відчинилися ривком, здавалося, що вони злетять із завіс. Андрій так і застиг із телефоном біля вуха.

Софія тим часом із гуркотом зачинила за собою двері. Чоловіку здалося, що навіть шпаклівка зі стелі посипалася. Підійшовши до нього впритул, вона важко вперлася долонями в стіл, пропікаючи чоловіка поглядом, від якого йому стало не по собі. Навіть мурашки побігли по тілу.

— Як ти посмів? — голос був тихий, але в ньому було щась таке, що лякало. — Як ти тільки міг так вчинити?!

— Що? — він навіть не встиг договорити, як Софія зі всієї сили вліпила йому ляпас, так що його голова сіпнулася вбік, а на щоці проступив червоний слід.

Він автоматично притис долоню до щоки, вдивляючись у жіночі очі, які здавалися божевільними, а  Софія тим часом не поспішала робити крок назад.

Її груди швидко здіймалися від важкого дихання, обличчя спотворила гримаса болю, а руки були стиснуті в кулаки так сильно, що нігті впивалися в шкіру майже до крові. Тільки вона цього не відчувала. Те, що вона дізналася сьогодні вранці, здавалося, позбавило її можливості щось відчувати.

— Ти з глузду з’їхала? — у чоловічому голосі звучали загрозливі нотки. Андрій ледь  не силою намагався відштовхнути Софію від себе.

— Я? Це ти мені говориш? — істерика, яку вона стримувала всю дорогу, підкочувала до горла огидним клубком. — Ти, який створив для рідної доньки фальшиву могилу її матері?

Андрій помітно зблід, відчуваючи, як чоло вкривається крапельками поту. Як вона дізналася? Яке вона взагалі мала право втручатися в його минуле і його життя тепер, коли сама без  жалю його колись знищила?

— Звідки ти... — зірвалося з вуст.

— Це не має зараз жодного значення, Дарчук! — відрізала Софія. — Головне, що це правда!

Вона тремтячими руками дістала з сумки теку і кинула її на стіл. Та відкрилася, і декілька білих листів разом із фото впали на підлогу, але  Андрій навіть не ворухнувся.

— Навіщо ти це зробив? Як ти посмів?

— Як я посмів? — голос зірвався на крик. — Як ти посміла спочатку втекти, а потім повернутися через декілька місяців і кинути її на мій поріг, немов кошеня? Тебе моя совість хвилює?! А де була твоя совість, коли ти втікала і навіть не обернулася?!

Кожне слово було немов удар батога. Софія похитнулася, але схопилася за край столу, щоб втриматися.

— Ти нічого не знаєш! Ти не знаєш, як вона плакала, тому що в неї немає матері! Ти не бачила її сліз. Для тебе власна донька стала непотребом, а я захищав її. Я не хотів, щоб вона страждала.  Так, я створив для неї образ матері-янгола. Чи я мав сказати, що вона проміняла її перший крок і перше слово на мішок із грішми і розкішне життя? Що вона побігла до багатшого дядечка, бо  я виявився селюком, із яким вона просто погралася, а потім викинула!

Андрій ніби насолоджувався тим, що міг нарешті висказати їй в обличчя,  Він не звертав уваги на жіночі сльози, на те, що вона намагалася заперечити. Зараз він був її катом і  вона отримувала сповна за те, що він пережив  сам.

— Але вона моя... Я її мати...

— Що?! — Андрій спочатку тихо, а потім все гучніше розсміявся, а  Софії від цього сміху навіть стало моторошно. — Мати?! Знаєш, в гінекології є один чудовий термін. Він називається сурогатне материнство, а ти і є та сама сурогатна мати. Тільки ти свого часу не отримала плату за свою роботу, але я   це легко можу виправити.

Це стало останньою краплею. Софія підлетіла до Андрія і почала бити його з усієї сили в груди. Вона хотіла, щоб йому було так само боляче, як їй всі ці роки.

Щоб він згорав і не міг врятуватися з вогню. Андрій перехопив тонкі зап’ястки, втримуючи, і зазирнув в жіночі очі в яких був невимовний біль.

Софія затамувала подих. Вона відчувала стукіт його серця, яке билося так само шалено, як і її власне. Андрій  тим часом не зводив погляду з її заплаканого обличчя, з губ, які тремтіли, і лякався того, що піднімалося в душі.

Раптовий стук у двері порушив напружену тишу. Михайло з текою в руках завмер на порозі, переводячи нерозуміючий погляд з Софії на Андрія, який все ще міцно стискав її руки.

— А що тут відбувається? — Михайло дивився то на Софію, то на Андрія.

Андрій, отямившись, відпустив жіночі руки і зробив декілька кроків назад. Софія зло стерла сльози з обличчя, схопила сумку і перед тим, як вийти, поглянула на Андрія і прошепотіла:

— Ти мені за це заплатиш! Я тобі обіцяю.

Михайло здригнувся від звуку зачинених дверей і перевів погляд на Андрія, але той лише зі злістю скинув на підлогу теку, яка лежала на столі. Все його ідеальне життя починало руйнуватися.

****

Вітер гуляв по пустих алеях, а  навколо стояла дзвінка тиша, яку порушували лише спалахи блискавки та гуркіт грому десь вдалині, але Софію це не лякало. Вона швидким кроком наближалася до могили жінки, яку її власна донька весь цей час вважала матір’ю. Зупинившись за декілька кроків, жінка перевела подих, який віддався тупим болем, і зробила останній крок.

На Софію з надгробка дивилася чужа жінка з аристократичними рисами обличчя. Воно  було овальним, з матовою шкірою, мигдалеподібні карі очі були глибоко посаджені. Губи були чітко окреслені, жінка  ледь посміхалася, дивлячись на Софію так, неначе розуміла її біль.