12. Жінка з сумними очима

Софія відклала папери і потерла почервонілі від безсонної ночі очі. Останні дні видалися просто скаженими, і не було навіть часу на те, щоб відпочити нормально, адже довелося розриватися між лікарнею,  випискою матері і новим будинком, у який закінчували завозити  меблі, і фірмою, де на неї дивилися, ніби в неї з*явилось третє око.

Андрія після тієї зустрічі Софія бачила лише здалеку, адже, як тільки він бачив її, то просто втікав. Жінці ця поведінка здавалася смішною, але вона була згодна терпіти все, аби тільки бачити кожного дня його і Солю.

Софія відчувала, що Андрій не жартує, а випробовувати долю вона не поспішала.  Жінка вимкнула ноутбук і піднялася на ноги. Весняний вечір запалював на небі все нові й нові зірки. Софія взяла сумку і вийшла з кабінету. Фірма була наповнена тишею, тільки з одного кабінету крізь щілинку у дверях було видно слабке світло.

Софія підійшла до ліфта і натиснула кнопку виклику, коли до її вух долинув спочатку гуркіт, а потім дівочий зойк. Софія зробила крок убік. То був кабінет Соломії. Вона знала, що Андрій сприйме те, що вона поруч із Соломією в штики, але материнський інстинкт взяв гору, і жінка, постукавши у двері, запитала:

— Соломіє, з тобою все добре? Соломіє?

Коли відповіді не пролунало, Софія обережно відчинила двері і зазирнула всередину. Кабінет освітлювала лише настільна лампа, яка вихопила Соломію, що сиділа навпочіпки серед розкиданих паперів; поруч лежав перевернутий стілець.

— Солю, що сталося?! — Софія, забувши про всі застереження, ввійшла в кабінет і, кинувши сумку і піджак на диван, кинулася до дівчини, яка хаотично намагалася зібрати розкидані по підлозі папери.

— Я така незграба, — пожалілася Соломія, заправляючи за вухо пасмо волосся.

Цей жест змусив серце Софії стиснутися, адже вона сама так робила, коли нервувала. — Хотіла теку дістати і не втрималася.

— Ти не забилася? — відразу захвилювалася Софія, допомагаючи дівчині звестися на ноги.

— Нібито ні, — Соломія ніяково посміхнулася. — Тато називає мене катастрофою, коли я поспішаю, бо тоді навколо мене все падає.

Софія слухала голос доньки, затамувавши подих. Ці маленькі розповіді про неї були немов бальзам на ранене серце.

— А де Андрій Леонідович? — стараючись, щоб голос звучав невимушено, поцікавилась Софія.

— Він з дядьком Михайлом поїхав на об’єкт і їм довелось там затриматись, — розповіла Соля. — А мені потрібно було закінчити з паперами.

— Але як ти дістанешся додому? — Софія знала, що Соломія разом з батьком приїздила на роботу, а потім вони  разом поверталась додому. Кожного дня спостерігаючи за ними з вікна, серце Софії стискалось через те, що всі ці роки її не було поруч.

— Почекаю батька тут або таксі замовлю, — просто промовила Соля, вимикаючи настільну лампу.

Софія кивнула, взяла сумку і вже збиралася вийти з кабінету. Біля самих дверей жінка повернулась і, дивлячись на Солю, запропонувала, намагаючись стримати тремтіння в голосі:

— Якщо хочеш, то я можу відвезти тебе додому. Все ж краще, ніж сидіти тут самій або таксі чекати.

Вона затамувала подих, очікуючи відповіді. Соломія подивилась на телефон. Батько не відповідав на дзвінки, за вікном панувала ніч, а після важкого робочого дня хотілося якнайшвидше опинитися вдома і прийняти ванну.

— Якщо вам буде не складно, — ніяково посміхнулась дівчина.

— Зовсім ні, — намагаючись стримати емоції, відповіла Софія. — Я тебе зачекаю.

Софія підійшла і опустилась на стілець поруч зі столом, а Соломія тим часои стала збирати папери. Ягужинська декілька хвилин не зводила очей з доньки, а потім обвела поглядрм кабінет, який був маленьким, але затишним.

На вікні в горщиках стояли квіти, які милували око. Біля дверей був вішак на якому зараз висіла сумка Солі, а на столі стояв ще ввімкнений ноутбук, склянка з канцелярією, блокнот, та фото незнайомої жінки в чорній рамці.

Софія взяла його до рук, щоб уважніще роздивитись. Жінка з фото була їй не знайома, з карими мигдалеподімними очима та сумною посмішкою.

— Красива жінка, — промовила Софія, повернувши голову до Солі, яка стояла в неї за спиною.

Соломія повернулась, помітила фото в руках Ягужинської і на її вустах з*явилась сумна посмішка.

— Правда? Це моя мама Кіра.  На жаль, я її не памятаю, адже вона померла, коли я була зовсім маленька...

Софія відчула, як у неї затремтіли руки і поспішила повернути фото на місце. Слова " Мама Кіра" відбивались в голові, що ставало навіть дурно. Вона повільно піднялась на ноги  і поглянула на Солю, яка була готова до виходу.

В ліфті панувала мовчанка. Соля безрезультатно намагалася додзвонитися батькові. Софія  ж  намагалася зрозуміти те, що почула і не виказати себе перед  донькою, яка  була так близько і вона могла не боятися, що з’явиться Андрій і їй доведеться згадати їхні умови.

Вийшовши на вулицю, Софія впевненим кроком попрямувала до авто, де водій вже відчинив двері. Соломія сіла поруч із Софією на заднє сидіння, вдихаючи ледь відчутний аромат жасмину та лаванди.

— Гришку, зараз відвеземо панянку, а потім у наближчу авпеку. Потрібно ліки купити, — вона перевела погляд у бокове скло, спостерігаючи за вогнями міста, яке починало своє нічне життя.

— У Вас хтось захворів? — бажаючи порушити тишу, поцікавилась Соломія, повернувши голову в бік Софії.

— Мама, — Софія перевела подих. — Стався гіпертонічний криз. — Софія й сама не розуміла, навіщо все це розповідала Соломії, яка уважно її слухала, але так хотілося, щоб хоч хтось її підтримав і пожалів. Соломія слухала уважно, хоч в її очах навіть у темряві Софія помітила біль і сум. — Поки я всі ці роки мешкала за кордоном, її здоров’я помітно похитнулося.

— Сподіваюся, що з нею все буде добре. Адже поки наші батьки живі, ми все ще діти.

— Ти дуже розумна, Соломіє. Не кожна має таку мудрість у твоєму віці, — зауважила Ягужинська.