11. Клятва в тиші

Михайло зовсім не слухав доповідь секретарки, яка нагадувала про дуже важливу зустріч, призначену на другу годину дня. Чоловік стояв коло вікна, намагаючись не пропустити, коли повернеться Андрій..

Він  знав про сьогоднішню зустріч Андрія з Софією і тепер хвилювався, аби Андрій не накоїв дурниць. Відпустивши дівчину, Михайло зробив декілька кроків по кабінету, занурившись у свої думки, коли почув, як відчинилися вхідні двері.

— Нарешті, — промовив Михайло, повертаючись. — Я вже почав хвилюватися, що ти її там усе ж таки вирішив вбити…

Він замовк, ошалешено дивлячись на Соломію, яка стояла в дверях і, здивовано вигнувши брови, дивилася на дядька.

— Солю, а ти що тут робиш? — намагаючись повернути самовладання, поцікавився чоловік.

— На роботу прийшла, — дівчина сіла на диванчик, поклавши поруч сумочку та піджак. — Мені цікаво, що у вас тут відбувається? Де тато?

— Так, — Михайло відвів погляд, роздумуючи, що відповісти, щоб звучало  більш переконливо. — На ділову зустріч поїхав.

— А-а, — протягнула вона, не дуже вірячи в почуте. Те, як дядько ховав очі, говорило про те, що він бреше. — То це ділового партнера він може вбити?

Михайло почухав потилицю, проклинаючи своє невміння тримати язика за зубами. Спасіння з’явилося саме собою. Тримаючи в руках піджак, поріг кабінету переступив Андрій. Він досі не міг прийти до тями після тієї зустрічі в кафе, відчуваючи на собі погляд зелених очей.

І не відразу помітив доньку, яка сиділа на дивані, з цікавістю на нього дивлячись.

— Партнер, сподіваюся, живий? — невимушено поцікавилася Соля, схиливши голову на бік і хитро прищуривши очі.

— Що? — відразу не зрозумів Андрій, переводячи погляд з доньки на Михайла, який безпорадно розвів руками, мов: «Вибач, друже». — Про що ти говориш? І що ти взагалі тут робиш? — Він сів за стіл. — Ти мала бути в селі.

— Мала, — спокійно підтвердила дівчина. — Але я вирішила, що тут я буду потрібніша. А з господарством на вихідних поїду і допоможу, — заспокоїла швидше, ніж Андрій встиг поставити питання. — То твій партнер живий?

— Нічого страшного з ним не сталося, — відмахнувся Андрій. — Йди працюй.

— Добре, — Соля повела плечима і піднялася на ноги. — Дивні ви всі якісь сьогодні, — зізналася чесно і покинула кабінет батька.

Михайло перевів подих і подивився на друга, який намагався робити вигляд, що нічого не сталося. Він перекладав папери з місця на місце, хоч руки його помітно тремтіли.

— То як? — обережно поцікавився Михайло. — Ви поговорили?

— Так, — якимось чужим голосом відповів чоловік. — І якщо вона не дурепа і не хоче дізнатися, на що я можу бути здатний, то спокійно виконуватиме мої умови.

— Ну, побачимо, — Михайло пильно подивився на друга. Було видно, що ця зустріч сам на сам неабияк схвилювала його і він вперто намагається це приховати. Тільки в нього це майже не виходить.

— Мишку, йди працюй, — не відриваючи очей від паперів, попросив Андрій.

Михайло, який ще декілька секунд тому хотів щось сказати, закрив рот і вийшов за двері. Андрій,  залишився один, зі злістю стягнув краватку, яка сьогодні тисла, немов удавка, і, відкинувшись на спинку крісла, прикрив очі, перед якими досі була

Софія. Жінка, яка вперше за стільки років була так близько від нього. Аромат її парфумів туманив розум; варто було лише простягнути руку, і він відчув би тепло її шкіри. Андрій важко видихнув. Це була якась мана. Його тягнуло до неї з магнетичною силою.

— Вона ворог! Ворог, — прошепотів він у тишу кабінету, стискаючи кулаки так, що біліли суглоби. — Шляху назад немає!

Ці слова пролунали немов клятва, яку він так боявся порушити.

****

Софія й досі не могла прийти до тями після жорстоких слів, які  лунали в голові рідним і таким ненависним  голосом. Тому, щоб не зійти з розуму і подумати про те, що робити далі, адже здаватися тепер жінка просто не мала права, вона вирішила зробити те, що не вдалося вчора, а саме — забрати речі матері. Їхати в дім, де колись знищили її життя, було складно.

Софія зупинилась перед дверима квартири, стискаючи в руці ключ, який взяла в Марини, а потім все ж пересилила себе і відімкнула двері, які відкрилися з характерним скрипом. В ніс вдарив запах спиртного. Софія кинула ключі на тумбочку в передпокої і, повільно ступаючи, рушила далі, помічаючи, що все тут залишилось як раніше, змінилися тільки люди, які в ньому мешкали.

Зупинившись на порозі вітальні, міцно стискаючи в руці ремінець сумочки, Софія побачила, що панорамні вікна закривають важкі штори темно-бордового кольору, а вся кімната заповнена сигарним димом, від якого дерло в горлі.

— Прийшла все-таки, — пролунало зі сторони.

Софія повернула голову в сторону обіднього столу і побачила батька. Перед ним стояла пуста пляшка колекційного віскі, келих та попільничка, повна недопалків. Вигляд чоловіка говорив про те, що він декілька днів провів, не доглядаючи за собою. Брудна сорочка, декількоденна щетина та запах перегару був такий, що виїдав очі.

На обличчі Софії промайнуло здивування. Вона завжди пам’ятала батька доглянутим і любителем чистоти, а зараз перед нею сидів чоловік, якого добряче побило життя. Біла сорочка була розстебнута на декілька ґудзиків і в плямах, але, здається, що це його хвилювало найменше.

— Я прийшла, аби забрати мамині речі, — холодно повідомила жінка, навіть не поглянувши на Павла , і попрямувала на другий поверх.

— Що?! — перепитав Павло, намагаючись сфокусувати погляд. Тільки після алкоголю все плило перед очима. — Ти що говориш? — він загасив недопалок і кинувся за донькою.

Софія тим часом в батьківській спальні дістала з-під ліжка валізу і швидкими рухами складала в неї речі. Хотілося якнайшвидше покинути цей дім, який був наповнений привидами минулого.

— Що в дідька ти робиш? — від голосу Павла, який зупинився на порозі, Софія здригнулася, а потім швидко взяла себе в руки.  — Ти глуха? — чоловік підійшов до доньки і вирвав із її рук блузку Марини, змушуючи дивитися на себе. — З тобою розмовляю!