10. Ультиматум

Сон був немов здійсненням її давніх і таємних мрій. Їй снилася маленька Соломія — така, якою вона її не знала. Дівчинка бігала по полю, яке було уквітчане маками. Ніжні квіти тріпотіли на вітрі. Земля навколо, здавалося, палала від  вогню. На ній була довга біла сукенка, а пасмами волосся грався теплий літній вітерець. Недалеко від доньки стояв Андрій — молодий, красивий.

На його обличчі була щира посмішка, а очі світилися щастям. Він широко розкинув руки, піймав у свої обійми Солю, яка стискала в правій руці букет, і підкинув її. Дівчинка дзвінко розсміялася, а потім повернула голову і крикнула Софії, яка стояла в стороні і з завмиранням спостерігала за цією картиною:

— Матусю, йди до нас!

Софія зробила крок назустріч, притримуючи поділ легкої сукні, якою грався вітер. Андрій повернув голову і, поглянувши на неї закоханими очима, промовив:

— Ти подивись, яка вона гарна. Наша донечка.

Чоловік простягнув долоню, щоб взяти Софію за руку, і жінка щасливо посміхнулась, але раптом з жахом відсахнулась і позадкувала назад. Сонце сховалося за хмару, і подув холодний вітер.

Поруч стояв не Андрій, а Степан. Він дивився хижацьким поглядом, а на його вустах грала та сама посмішка, що і в перший день їхньої зустрічі.

— Ти ніколи не будеш щаслива. Ніколи!

Софія замотала головою, відступаючи назад. Вона роззиралася в пошуках Андрія та Соломії, але навкруги нікого не було, окрім Степана, який насувався на неї, немов темна хмара. Раптово вона відчула перешкоду на своєму шляху і повернулася з надією, що це Андрія, але  побачила Павла, який, взявши її за плечі, штовхнув  в обійми Ягужинського.

Софія скрикнула і прокинулась. Серце калатало, немов скажене. На чолі виступив холодний піт. Жінка кинула обережний погляд на Марину, яка спала, а потім повільно підійшла до вікна, в яке заглядало сонячне проміння.

Піднесення після того, як Андрій призначив їй зустріч, затьмарив цей сон, а ще вчора вона налаштувала себе, що все буде добре. Повернувшись із ресторану, немов на крилах, вона цілу ніч просиділа біля матері, поки сон не зморив її.

— Сонечко, — тихо почулося з ліжка.

Софія повернула голову і побачила, що Марина  вже не спить. Софія підійшла до жінки і поцілувала її в щоку, відчуваючи, як присутність матері та її погляд додають їй сил.

— Ти що, цілу ніч тут просиділа? — поцікавилась Марина, поки Софія поправляла їй подушку.

— А ти думала, що я тебе залишу? — Софія сіла на стілець. — Матусю, я вирішила купити дім для нас двох.

— Для нас двох? — Марина здивовано дивилась на доньку.

— Так. Пробач, мамо, але я не можу дозволити тобі повернутися в той дім, а в дім Ягужинського я сама  не повернусь. Я взагалі хочу його продати, —  промовила Софія, помітивши, як обличчям матері промайнув біль.

Марина  й сама не знала, чи хотіла повертатися в  дім  чоловіка після сварки, яка залишила в душі образу. Тільки вона не уявляла, як Павло житиме без неї, адже вони майже не розлучалися. Про що Марина і сказала доньці.

— Нічого, — відмахнулась Софія. Про те, як житиме батько, вона зовсім не хвилювалась. — Він уже не маленький, матусю. Якось дасть собі раду.

Марина промовчала, хоч назойливі думки про чоловіка, який покірно виконав її прохання і навіть не дзвонив, не давали спокою. І вона тепер не знала, добре це чи погано.

— Щось іще сталося, правда? — здогадалась Острозька, помітивши хвилювання Софії.

Зеленоока кивнула. Бажання поділитися було таким сильним, що вона не втрималась. Хотілося, щоб мати підтримала її і сказала, що все буде добре, адже чим ближче була зустріч з Андрієм, тим сильнішим було її хвилювання.

— Мені вчора Андрій телефонував. Сказав, що хоче поговорити. Зустріч сьогодні. Я так хвилююся, мамо, — зізналася Софія.

Марина повільно підняла руку і торкнулася щоки доньки. Та прикрила очі. Було приємно відчувати підтримку і знати, що тепер вона не сама.

— Все буде добре. Головне — щирість. Вона — перший ключ до серця, — давала поради Марина.

Софія тепло посміхнулась  і стиснула її руку в своїй. Вона дуже хотіла їй вірити.

***

Андрій прокинувся ще до перших півнів і тепер просто дивився на побілену стелю, прокручуючи в голові слова, які він придумував усю ніч і які вже за декілька годин мав промовити  Софії.

Розуміючи, що йому вже не заснути, чоловік встав і почав вдягатися. Декілька разів заплутавшись у ґудзиках сорочки, Андрій зрозумів, що його охопив страх, з яким він не здатен впоратися.

Опустившись назад на ліжко, чоловік декілька разів повільно вдихнув і видихнув. Так його і застала Ганна Петрівна, яка зайшла, щоб його розбудити. Побачивши стан сина, жінка мовчки сіла поруч і обійняла його.

— Все буде добре, Андрійку. Ти сильний. Ти впораєшся.

Андрій мовчки кивнув. Зараз, як ніколи, хотілося вірити матері, адже ця віра — єдине, що надавало йому сили.

— Я знаю, — чоловік знову взявся застібати ґудзики чорної сорочки. — Соля спить?

— Так, — кивнула Ганна. — Вчора до самої ночі допомагала мені. За неї не хвилюйся.

Андрій обійняв матір і, схопивши піджак, який висів на спинці стільця, і ключі від авто, швидким кроком вийшов з будинку. Тепер шляху назад не було.

***

Колись улюблене кафе зустріло ароматом кави, тихим гомоном відвідувачів та лавиною забутих спогадів. Замовивши каву з корицею, Андрій влаштувався за столиком у кутку, з якого був чудовий огляд на вхід, і став чекати Софію. Гаряча кава обпікала губи і проти волі повертала в минуле.

Почувши тихий жіночий сміх, чоловік підняв голову і побачив двох молодих людей. Вони щасливо сміялися, тримаючи в руках теки. На плечах дівчини був маленький рюкзак, а її струнка фігура була прихована під джинсовим сарафаном. Її супутник у чорній футболці та джинсах допоміг їй сісти за стіл і побіг робити замовлення.

Андрій приховав гірку посмішку. Колись вони з Софією так само приходили в це кафе після пар, сповнені мрій та планів на майбутнє, але жодна з цих мрій не збулася. І від цього ставало гірко. Плин думок перервав телефонний дзвінок. Андрій дістав телефон і прийняв виклик.