9. Сварка та дзвінок

Андрій сидів на лавці під старою яблунею в саду і, прикривши очі, слухав сміх доньки та матері, який долинав крізь відчинене вікно. Чоловік подумки готувався до важкої зустрічі, яка мала відбутися вже завтра. Він знав, що потрібно було сказати Софії, щоб та навіть думати забула про Соломію. Але кожного разу, коли він промовляв це ім’я, то перед очима був її образ і все сходило нанівець. Чоловік розумів, що він боїться того, що на нього чекає.

— Боїшся? — Леонід Вікторович сів на лавку поруч із сином. В його очах було розуміння.

— Боюся, батьку, — чесно зізнався чоловік, дивлячись на свої долоні.

Леонід Вікторович поплескав сина по спині. Розповідь дружини не на жарт налякала чоловіка. Батьківське серце боліло за сина, який пів життя прожив немов вовк, присвячуючи всього себе  лише онуці. Він свідомо прирік себе на самотність, закривши серце на замок.

— І що ти думаєш робити? — голос звучав тихо, але в ньому була тривога.

— Все можливе, але ця жінка ні на крок не наблизиться до моєї доньки! — відрізав Андрій, стискаючи руки в кулаки.

— Але чи вдасться тобі це, синку? — пошепки поцікавився старий чоловік, пильно дивлячись на Андрія.

Андрій повернувся до батька, нічого не розуміючи. Леонід деякий час збирався з думками, які хотів озвучити. Він знав, що сказане розлютить сина і, можливо, вони навіть посваряться, але мовчати більше не міг.

— Що ти маєш на увазі, тату? — поцікавився чоловік.

— Синку, язик може збрехати, але очі — ніколи, — лагідно промовив Дарчук - старший. — А я бачу, як вони палають, варто тобі лише заговорити про цю жінку.

— Саме так, тату, — немов відрізав Андрій. — Тепер вона для мене лише «ця жінка». Вона мій ворог. Вона навчила мене ненависті. Без жалю знищила моє кохання. Хіба можу я думати і говорити про неї якось інакше? — він заперечно хитнув головою. — Ні. Коли я чую її ім’я, то знаєш, що зринає в мене перед очима? Немовля на моєму порозі і те, як вона втікає, не вимовивши й слова! Тату, я не хочу про це говорити.

— Пробач, сину, — стиха промовив Леонід.

— Тобі немає за що вибачатися, батьку, — Андрій поплескав  того  по спині, а потім обійняв. — Просто я дуже втомився. І єдине, чого я хочу, — щоб все було як раніше.

Леонід  лише схилив сиву голову. Чоловік   дуже хотів допомогти, але не знав, як зцілити  розбите серце сина.

***

Михайло вирішив заїхати за дружиною і запросити її на обід. Останнім часом вони бачилися лише вранці, коли він відвозив Марію на роботу, та ввечері, коли повертався. Вони разом готували вечерю, обмінювались останніми новинами, планували, як провести вихідні, які частіше порушувала робота Марії.

Після того як Андрій облишив медицину і розривався між тимчасовими заробітками та вихованням Солі, Марія, яка закінчувала школу із золотою медаллю, вирішила піти навчатися в медичний, вибравши фах кардіолога.

На третьому курсі університету Марія та Михайло одружилися. Чоловік саме з Андрієм тільки відкривав будівельну фірму. Марія й досі пам’ятала, скільки чоловік із братом витратили сил, щоб міцно стати на ноги серед конкурентів.

Зараз життя Марії було повною чашею: дім, улюблена робота, син, коханий чоловік. Боліла душа жінки тільки за старшого брата, який ризикував залишитися самотнім до самої смерті, і Марія чудово розуміла чому. Він не вірив жінкам, вважаючи їх брехливими зрадницями.

— Кохана, ти знову в хмарах літаєш? — Михайло зупинив автомобіль на парковці  ресторану, який їм порекомендували друзі.  Відстебнувши ремінь безпеки, чоловік повернувся і, взявши жіночу руку, поцілував кожен пальчик. — Проблеми на роботі?

Марія похитала головою, обдумуючи, чи варто говорити коханому про те, з ким вона сьогодні зустрілася. Потім усе ж вирішила, що варто.

— Я сьогодні зустріла одну жінку, — повільно почала Марія, — яку б воліла ніколи не зустрічати.

— Це хтось із пацієнток? — не зрозумів Михайло.

— Ні, — Марія закусила губи. — Сьогодні в лікарню по «швидкій» поступила Марина Острозька. Я бачила Софію. Так, як бачу тебе. Невже вона повернулася?

У жіночому голосі був неприкритий страх. Михайло важко зітхнув, випустив руку дружини й відвів очі. Він не хотів говорити про це, знаючи, що Марія зреагує не краще, ніж її брат.

— Ти щось знаєш? — здогадалася Марія, побачивши, як Михайло ховає очі. — Мишку.

— Я не хотів тобі говорити, — зізнався чоловік, стискаючи кермо. — Софія повернулася. Вона викупила акції нашої фірми, і тепер вона наш з Андрієм партнер.

— Що?! — сині очі за лінзами округлилися. — Мишку, і ти говориш мені про це тільки зараз?

В її словах був докір і образа. Марія  відвернула голову до вікна. Апетит зник. Михайло не чіпав дружину: знав, що кількох хвилин їй вистачить, аби охолонути, і краще її не чіпати.

— І коли ти мені про це збирався сказати? — голос був злим. — Чи я не повинна була про це знати?!

— Кохана, — Михайло невагомо доторкнувся вустами щоки дружини, але вираз обличчя Марії не змінився. — Я просто не хотів тебе дарма хвилювати.

— Звісно, — Марія ображено поглянула на Михайла. — Тільки ти повинен був розуміти, що це рано чи пізно стане відомо.

Михайло промовчав, розуміючи, що Марія права. Марія перевела подих.

— І що тепер? — у жіночому голосі була напруга.

— Що? — не зрозумів Михайло.

— Андрій! — неначе маленькому, пояснила Марія. — Сумніваюся я, що братик стане просто так терпіти присутність цієї жінки у фірмі, — жінка пирхнула.

— Вони завтра мають зустрітися, — розповів Михайло. — Софія шукає з ним зустрічі.

— Відчуває моє серце, що добром це не закінчиться, — Марія закусила губи. — Добре. Ходімо, а то в мене вже й обідня перерва скоро закінчиться, — жінка відстебнула ремінь безпеки і вийшла з автомобіля.

Михайло послідував її прикладу і, клацнувши сигналізацією, підійшов до дружини і, обійнявши її, направився до входу в ресторан. Настрій у обох був зіпсований.