7.Від себе не втекти

Дорога до батьківського дому ніколи не здавалася Андрію такою довгою. Він гнав свій позашляховик розмитим після весняної грози путівцем, час від часу кидаючи погляди на Соломію, яка, прикривши очі, слухала музику в навушниках. Дівчині й досі не була зрозуміла ця раптова поїздка в село посеред робочого тижня, але запитувати про щось у батька вона не стала, знаючи, що це марна справа.

Вранці, зібравши найнеобхідніші речі, вони вирушили в дорогу, і Андрію здавалося, що він втікає, немов злочинець, який вкрав найдорожче, що тільки є в цьому світі. От тільки в реальності все було навпаки. Він втікав, але щоб захистити те, що в нього хотіли забрати.

Зупинивши автомобіль біля дерев’яного паркану, Андрій побачив матір, яка полола клумби. На жінці була чорна спідниця та зелена кофта. Сиве волосся вибивалося з-під платка. Жінка відразу й не звернула увагу на авто, яке зупинилось. Лише коли стукнули дверцята, Ганна Іванівна повернула голову і побачила онуку, яка, розкинувши руки для обіймів, поспішала їй назустріч.

— Солю, — здивовано промовила старенька, цілуючи онуку у рум’яну щічку і міцно обіймаючи. — Чому не попередили? — жінка переводила погляд з Соломії на Андрія, який діставав валізи з багажника.

— А це, бабусю, в сина свого запитай, — кинула погляд на батька дівчина. — Вчора раптом згадав, що він давно у відпустці не був, і сьогодні ми вже тут. А дідусь де?

— Кролям  клітки лагодить, — повідомила Ганна, не спускаючи  очей  з сина.

Соломія легкою ходою направилась на подвір’я, залишаючи Андрія та матір наодинці. Ганна Іванівна залишила сапу, зняла рукавички і пильно подивилась в зблідле обличчя сина. Її серце відчувало, що щось сталося, адже Андрій ніколи не приїздив посеред тижня, та ще й без попередження.

— Що з тобою? — прямо запитала Ганна. — З лиця спав.

— У фірми проблеми, — видушив з себе Андрій. — А ще новий співвласник  з’явився.

— Марія мені говорила про це, — згадала дзвінок доньки Ганна. — Сказала, що нічого страшного. Ти що, приховуєш, сину?

— Мамо, давай потім? — з благанням попросив Андрій і, взявши валізи, направився в дім.

Ганна Петрівна  похитала головою і направилась слідом. Вона відчувала, що сталося щось серйозне.

***

Софія стояла перед дзеркалом у повний зріст і закінчувала робити макіяж, щоб сховати синці під очима. Струнку фігуру жінки підкреслювала чорна сукня та білий піджак. Марина Дмитрівна сиділа за маленьким столиком, на якому стояв сніданок, до якого Софія навіть не торкнулася, і спостерігала за донькою.

В руках жінка тримала телефон, який розривався від чергового дзвінка Павла, але вона  знову відхилила виклик. Розмова з чоловіком була ще попереду. Заправивши пасмо волосся, яке було зібране в пучок, Софія повернулася до матері.

— Як я виглядаю? — поцікавилась Софія, покусуючи губи, які сьогодні підкреслювала помада.

— Ти дуже красива, — з посмішкою відповіла Марина. — Але ти знову нічого не їла. Так не можна, Софіє.

— Потім, матусю, — відмахнулася Софія, взуваючи чорні туфлі на високих підборах. — Я маю їхати. Хочу поговорити з Андрієм. Він повинен зрозуміти, що нічого поганого ні йому, ні доньці я не хочу. Мамо, уявляєш, вчора я тримала її за руку. Вперше за стільки років, — при згадці про цей доторк на очах Софії виступили сльози.

Марина піднялась і без слів обійняла доньку, торкаючись поцілунком її чола. Телефон жінки знову ожив. Скосивши погляд, Софія побачила ім’я батька, і всередині прокинулась ненависть, яка не була підвладна часу. Відійшовши від матері, Софія взяла сумку.

— Доню, батько не знає, що ти повернулась... - почала Марина.

— Йому й не потрібно про це знати, мамо, — холодно відрізала Софія. — Він і досі отримує щедру винагороду від свого покійного зятя за моє знищене життя.

Марина важко видихнула. Вона розуміла, що образа доньки на Павла виправдана, і вона не знала, що Павло мав зробити для того, щоб Софія його пробачила. Весь цей час вони повністю ігнорували існування один одного. Якщо Павло і спілкувався, і дізнавався щось про доньку, то тільки від Ягужинського, який був небагатослівним.

Він не вітав Софію з днем народження, не цікавився її здоров’ям. Чоловік вдавав, що доньки просто не існує. Вдома поменшало фото, дівоча кімната Софії стояла замкнена на ключ і відчинялася вона лише раз на місяць для покоївки. А сам Остозький перетворився на холодного, цинічного бізнесмена, який весь час пропадав в офісі.

Здоров’я чоловіка почало помітно здавати, але він приховував це від усіх і, в першу чергу, від дружини, стосунки з якою теж стали прохолодними. Вони віддалилися одне від одного. Не було більше тих відвертих розмов, довіри та кохання, яке колись так палало в серці. Була лише образа, яка перекреслила всі інші почуття.

— Добре, скажу, що ночувала у подруги, — вирішила жінка. — Мені пора, доню. Потім обов’язково подзвони мені, — попросила.

***

Соломія, перевдягнувшись у більш просторий одяг за дорученням дідуся, відправилась в магазин, щоб купити продукти. Ганна Петрівна  тим часом взялася місити тісто для пиріжків з капустою, які так любила онука.

Андрій, який допомагав батьку лагодити дах на сараї, тепер сидів поруч на стільці і пустим поглядом спостерігав за матір’ю. Ганна  відставила тісто вбік, накрила його рушником і, помивши руки, повернулась до сина й наказала:

— А тепер говори правду. Що сталося?

Андрій, немов виринувши з марення, подивився на матір так, немов бачив її вперше. Бажання все розповісти і поділитися своїм болем було надто сильним, але він боявся за її серце, яке було слабким.

— Нічого особливого, — відмахнувся чоловік, піднімаючись на ноги.

— Спроба збрехати провалилася, Андрію Леонідовичу, — зараз Андрій бачив не матір, а вчительку, яку за всю її кар’єру жоден учень не зумів обдурити. — А тепер правду. Та говори вже, — поквапила вона. — А то зараз серце вискочить від хвилювання.