6.Зустріч з привидом

В офісі на Оболоні, в кабінеті одного з директорів, назрівала справжня гроза хоча надворі було сонячно. Андрій вже втретє набирав номер доньки, але слухавку вона не брала. Вимкнувшись, чоловік опустив телефон на стільницю і, почувши тихий сміх, повернув голову в бік вікна, де стояв маленький диванчик, на якому сидів 45-річний шатен у сірому костюмі й маленькими ковтками пив зелений чай, який йому принесла секретарка п’ять хвилин тому.

— Не бачу нічого смішного, — відрізав Андрій, крутячи в руках ручку, яка згодом тріснула і відправилася в смітник.

— Це тому, що ти себе з боку не бачиш, Андрію, — спокійно відповів Михайло, поставивши чашку на столик, який стояв перед ним. — Заспокойся. Соля вже не маленька дівчинка. І нічого страшного, якщо вона затримається.

— Просто все так раптово навалилося, — зізнався Андрій. — Спочатку Генка, а тепер… — чоловік замовк, переводячи погляд у вікно.

— А що тепер? — не зрозумів Михайло. — Проблеми в бізнесі були й будуть. Зрештою, проблеми є завжди, тому що таке наше життя. Став би ти свого часу лікарем, то там би були інші турботи. Чи ти про щось інше?

— Соломія сьогодні вранці знову про матір запитувала, — неохоче розповів Андрій. — Цікавилася, якою вона була, ця матір, — у чоловічому голосі була гіркота.

— І що ти відповів? — обережно поцікавився Михайло.

— А що я міг відповісти? — Андрій перевів погляд на Михайла. — Я розумію, що з кожним разом мені стає все складніше підтримувати легенду, яку я вигадав багато років тому.. Соля вже не та маленька дівчинка.

Михайло тяжко видихнув. Він сам на власні очі бачив, як важко Андрію було всі ці роки відповідати на запитання доньки про маму. Михайло знав, який біль той відчував , коли той чув з вуст Соломії слово «мама», і він прекрасно розумів, з чим це пов'язано.

— Друже, а ти не думав розповісти їй правду? — раптово запитав Михайло, а Андрій подивився на нього так, неначе він був божевільним і не розумів, що говорить. — Пробач.

— Цього ніколи не станеться! — відрізав Андрій, а в його очах Михайло помітив вогонь, який бачив одного разу зимової ночі. — І давай залишимо цю розмову.

Михайло лише кивнув і підійшов до вікна, яке виходило на стоянку.

Тишу кабінету порушив тихий стук у двері. Синхронно повернувши голови, чоловіки побачили Соломію, яка ввійшла до кабінету, кульгаючи на ліву ногу.

— Солю, — Андрій першим кинувся до доньки і, посадивши її на диван, подивився на неї знизу вгору. — Що сталося? Чому ти кульгаєш?

— Здається, ногу підвернула, — пожалілася дівчина, потираючи ногу.

— Як? Де? — не зрозумів Андрій. — Що взагалі сталося, Соломіє? Де ти була?

— Андрію, дай їй хоч подих перевести, — зупинив його Михайло.

— Дякую, дядьку Михайле, — Соломія подарувала йому слабку посмішку, а потім знову подивилась на батька: — Тату, тобі треба слідчим бути, а не бізнесменом.

Андрій тихо засміявся, але стурбованого погляду не відвів, очікуючи відповіді на своє запитання. Соломія закотила очі. І чому вона не може йому збрехати? В дитинстві не вміла це робити, а зараз уже, мабуть, і вчитися не варто. Видихнувши, дівчина обережно почала:

— Я переходила дорогу і трохи невдало... — вона опустила очі.

— Що значить «трохи невдало»? — підвищив голос Андрій. — Соломіє, тебе що, ледь автомобіль не збив? — в чоловічих очах промайнув страх.

— Але ж не збив, — спокійно промовила дівчина.

Михайло щиро розсміявся. Його племінниця навіть у найгірші ситуації намагалася знайти позитив, іноді доводячи Андрія до сердечного нападу..

— Так. Зараз я викличу таксі, і ти поїдеш додому і лікуватимеш свою ногу, — виніс своє рішення Андрій, а Соломія зло на нього подивилась.

— І залишити тебе тут самого? —  запитала дівчина, не зводячи погляду. — Ти й так он на нервах весь. Бідний той новий власник, коли тебе побачить. Він затримується, здається,  — Соломія поглянула на годинник. — Але краще зачекаємо його в конференц залі, — вона підвелася і вийшла з кабінету, залишаючи батька, який думав, що сказати.

Михайло підняв великий палець вгору, оцінюючи настрій Соломії. Андрій перевів погляд з доньки на друга і не знаючи, що відповісти. Зрештою він лише махнув рукою. Сперечатися з Соломією не було сенсу. Вона ж така вперта, як і він.

Михайло поправив краватку, а потім поглянув  на Андрія, який знову став тим самим суворим бізнесменом.Андрій похитав головою і, взявши теку, вийшов з кабінету вслід за донькою та зятем. Пора було дізнатися, з ким він тепер мав працювати і приймати робочі рішення.

***

В конференц залі пахло деревиною, кавою та папером. Андрій, Соломія та Михайло розмістились за круглим столом, Андрій сидів обличчям до дверей і помітно нервував. Про це говорила ручка, яку він крутив в руках і яка час від часу падала на підлогу. Стрілка годинника повільно наближалася до першої години дня.

— Ні, ну це вже в жодні рамки,  —  вигукнув Андрій,  якому вривався терпець.  — Він думає, що ми його тут вічність чекати будемо?

— Тату, на дорогах затори, — нагадала Соломія, дивлячись на батька, який намагаючись вгамувати хвилюванння тепер  міряв кроками зал.  — Заспойся, а то цей новий власник ще втече, коли побачить тебе такого нервового.

Михайло з Соломією перезирнулись, приховуючи посмішки. Андрій зупинився, не знаючи, що сказати, а потім просто махнув рукою.

Софія  тим часом стояла по іншу сторону дверей, відчуваючи, як її пробиває холодний піт, а ноги відмовляються тримати.

Серце билося, здавалося, аж у горлі, але відступати було пізно. За зачиненими дверима конференц-залу чулися голоси. Два чоловічі і один жіночий, але Софія не поспішала заходити.

Здавалося, що вона чує кожен крок, кожен шурхіт, і це лякало мало не до смерті. Нарешті взявшись ща ручку дверей, Софія потягнула їх на себе і вони повільно відчинилися, і до вух Софії долинув тихий чоловічий сміх, а потім і голос, який вона могла почути тільки у своїх снах.