4. Повернення

Минуло двадцять років

Літак повільно йшов на посадку. Крізь вікно ілюмінатора Софія спостерігала, як маленькі будиночки та автомобілі стають все більшими, і не вірила. Не вірила, що вперше за стільки років вона нарешті повернулася на батьківщину.

Позаду залишились Цюрих та Варшава, фальшиві посмішки на світських раутах, а також те пекло, в яке перетворилось її життя відразу після весілля з Ягужинським. Вишукане, багате. Згадкою про нього був лише щем у серці та її новий статус «вдова» і законна спадкоємиця всіх статків свого покійного чоловіка. Статус, на який вона чекала довгих двадцять років.

Вийшовши з аеропорту, стискаючи в руках лише одну валізу, в якій помістилися найдорожчі серцю речі, Софія на повні груди вдихнула свіже повітря. Навіть голова пішла обертом. Це було ніби раптове звільнення з в'язниці, коли тобі дали довічний термін. Вона все ще боялась повірити, що це правда. Софія заплющила очі й повільно видихнула:

— Я вдома.

Взявши таксі, яке повільно їхало Київськими вулицями, Софія бачила, як місто змінилося, виросло, набралося європейського лиску, але в його повітрі досі відчувався той самий солодкуватий аромат квітучих каштанів і ранкової вологи. За ці роки змінилась і вона.

Не було більше ніжної, довірливої дівчинки, яка виконувала накази. Була Софія Павлівна Ягужинська — тридцятивосьмирічна жінка, яка збиралася повернути своє.

— Куди Вам, пані? — голос таксиста доволі безцеремонно вторгся в важкі думки.

Софія відвела погляд від вікна, витонченим рухом поправила пасмо волосся, яке вибилося із зачіски, і промовила:

— Ресторан «Соломія».

Таксист кивнув, кидаючи обережні погляди на пасажирку. Дивна якась. Тільки дивиться у вікно і ледь не плаче, хоч видно, що не бідна. Діаманти аж засліплюють. Та й сукня точно не з базару. Такі, як ця, мабуть, взагалі не знає, що воно таке.

Зупинивши авто, чоловік допоміг Софії з валізою і, отримавши розрахунок, зник, залишаючи по собі лише запах вихлопних газів.

Софія вдягла сонцезахисні окуляри і, зручніше перехопивши валізу, подивилась на вивіску ресторану, який був названий на ім’я її доньки. Ресторан був подарунком Ягужинського для тещі в день весілля Софії.

Переступивши поріг, жінка опинилась у залі, що був майже порожній. Помітивши столик у дальньому кутку, Софія впевненим кроком попрямувала туди. Сівши, жінка повільним рухом зняла окуляри і, сховавши їх у сумку, побачила молодого офіціанта, який поспішав до неї.

— Дуже раді Вас бачити в нашому ресторані. Що пані бажає замовити на обід? — з ввічливою посмішкою поцікавився він, поклавши перед Софією меню.

— Пані бажає побачити власницю ресторану, — навіть не торкнувшись меню, промовила Софія.

На обличчі офіціанта був переляк. Він не розумів, що він такого встиг зробити, що ця відвідувачка відразу зажадала побачити власницю. Кивнувши молодій дівчині, яка стояла трохи осторонь, юнак відійшов.

— Здрастуйте. Мене звати Карина, я адміністратор, — вона привабливо посміхнулась, ніби намагаючись владнати прикру ситуацію. — Чим можу допомогти?

— Мені потрібна Ваша власниця, — тим самим тоном повторила Софія. — І, будь ласка, двісті грамів коньяку.

Дівчина кивнула іншому офіціанту, і той кинувся виконувати замовлення, а Карина поспішила в кабінет Марини Дмитрівни, де офіціант Семен намагався пояснити дивну ситуацію. Марина сиділа за столом, вивчаючи накладні на продукти.

За ці двадцять років вона помітно схудла, в її волоссі побільшало сивих волосин, які жінка ретельно зафарбовувала, а на обличчі були зморшки та темні кола під очима, які не міг приховати навіть макіяж.

— Не торохти! — відрізала Марина, знімаючи окуляри і потираючи втомлені очі. — Семене, нормально поясни, що там знову сталося.

— Клієнтка дивна, — перевівши подих, відповів юнак. — Прийшла і стала відразу Вас вимагати.

Марина важко видихнула. Знову невдоволені клієнти, яких останнім часом стало забагато. То їжа їм не така, то обслуговування. А їй — тільки зайві нерви, які й так були розхитані.

— Добре, — промовила вона. — Повертайся до роботи. Я сама з нею розберуся.

Піднявшись на ноги, жінка поправила і так ідеальну зачіску і вийшла з кабінету. Зупинившись на порозі в зал, Марина побачила Карину, яка поманила господиню до себе і, нахилившись, прошепотіла:

— Он вона, Марино Дмитрівно. Двісті грамів коньяку замовила.

— Нічого, Карино, повертайся до роботи, — наказала Марина.  — Зараз усе владнаю.

Марина зробила декілька кроків, які відлунювали в залі, не зводячи погляду з жінки, яка сиділа до неї спиною. В її жестах, у повороті голови було щось знайоме, але Марина боялася навіть допустити думку, яка пульсувала в голові.

***

Софія сиділа за столиком. Перед нею стояв майже пустий келих. Звичку пити коньяк Софія перейняла від Степана. Він допомагав заглушити біль у серці, який іноді ставав просто нестерпним.

Зараз цей алкоголь допомагав загасити полум’я того, що їй довелося витерпіти.

Вона згадала, як Степан власною персоною забрав її із провінційного пологового, посадив у свою машину і всю дорогу стискав її руку так, немов хотів зламати пальці.

Вона ще стікала кров’ю, серце розривалося від крику залишеної дитини, а він… він просто посміхався. Тією своєю фірмовою, хижою посмішкою людини, яка купила на аукціоні рідкісну, дорогу річ.

— Ти зробила правильний вибір, Сонечко, — сказав він тоді, навіть не глянувши на її заплакане обличчя, а лише міцно стиснув її коліно своїми важкими пальцями. — З твоїм татом  все добре.. Його борги списані.

Від цього «Сонечко» хотілося його вдарити, адже так її мав право називати лише один чоловік, якому вона довірила свою душу, серце, а тепер і доньку. Тепер він ніколи її так не назве, тому що вона своїми руками вбила в його серці кохання до неї і поселила там ненависть.