3. Зречення

Андрій стояв перед вікном у вітальні, за яким мела метелиця, і, притиснувшись чолом до холодної шибки, відчував, як безнадія повністю охоплює його душу. Минуло більше, ніж пів року з того дня, як він востаннє бачився з Софією в парку, а після того вона немов зникла з лиця землі.

Спочатку  вона не відповідала на дзвінки, а потім він почув у слухавці монотонний голос, який повідомив, що набраний номер не є дійсним. Прийшовши до її будинку, він декілька хвилин стукав у двері, поки розлючена сусідка не почала погрожувати  викликом поліції. Він і сам хотів туди бігти, але розумів, що нічого нового там не почує, крім того, що вона повнолітня і він їй ніхто.

Всі подруги дівчини лише розводили руками і говорили, що їм нічого не відомо. Андрій почав сходити з розуму. Він чекав на дзвінок, на звістку, але була лише тиша і невідомість.

Він зовсім закинув навчання і був за крок від відрахування. Але його хвилювала лише Софія, яка зникла немов сон в ранковому промінні. І тоді він вирішив поїхати до батьків, сподіваючись, що вони допоможуть, розрадять його поранене серце.

Відійшовши від вікна, Андрій сів на краєчку старого дивана, обхопивши голову руками. Перед ним на столі стояла недопита чашка трав’яного чаю, який уже давно покрився тонкою плівкою.

— Андрію, ну поїж хоч трохи. Мати он пирогів напекла, твоїх улюблених, з яблуками, — тихо промовила Марія, дівчина з синіми, як у матері, очима та довгим русявим волоссям.

Вона обережно торкнулася його плеча, але брат навіть не здригнувся.

— Не можу, сестро, — глухо відповів Андрій.

Його голос звучав так, наче він не розмовляв кілька днів.

— Від неї немає жодної звістки уже стільки часу. Я взагалі не знаю, чи жива вона…

— Припини говорити дурниці, — наказала Марія. — Можливо, Миша щось дізнається, — заспокоїла.

У вітальню ввійшов юнак двадцяти двох років. На його пальті розтавали сніжинки. Зупинившись за декілька кроків, Михайло заперечно хитнув головою, з жалем дивлячись на кохану та свого найкращого друга, який дивився на нього так, ніби від нього залежало все його подальше життя.

Михайло щойно повернувся з міста, куди їздив дізнатися бодай щось через знайомих батька у поліції.

— Спілкувався я з Миколою Васильовичем. Це батьків друг, — Михайло сів навпроти, поклавши руки на стіл. — Справа глуха. Заяви про зникнення від батьків немає, і самі вони теж зникли. Можливо, вони разом виїхали за кордон.

Андрій різко підвів голову. Його очі, що запали від безсоння, налилися кров’ю, а кулаки стиснулися так, що побіліли суглоби.

— Михайле, тобто ти хочеш сказати, що Софія просто покинула мене? — вигукнув він, і цей крик відбився від стін старої хати. — Софія не така! Вона кохає мене! Ми збиралися одружитися! Вона не могла просто взяти й зникнути.

— Андрійку, синку, заспокойся, — у вітальню тихо увійшла літня жінка вдягнена в теплу вовняну сукню, поверх якої був накинутий шалик. Її обличчя було блідим від переживань за сина.

Вона підійшла ззаду, обняла його за плечі й притиснулася щокою до його маківки.

— Серце моє крається на тебе дивитися. Якщо пішла — значить, такий її вибір. Може, злякалася бідності. Може, батько на неї натиснув. Але ти маєш жити далі. Ти ж у нас сильний.

З-за дверей кухні з’явилася важка постать батька. Леонід Вікторович не любив зайвих слів, завжди тримав усе в собі, але зараз його погляд був сповнений жалю.

— Чуєш, що мати каже? — суворо, але з прихованою ніжністю промовив він. — Чоловік має тримати удар. Насильно милим не будеш. Якщо вона виявилась такою, то нічого не зміниш. Забудь! — суворо наказав.

— Ви не розумієте! — Андрій схопився з місця, перекинувши чашку з холодним чаєм.

Калюжа повільно розтікалася по клейонці. — Вона не така! Я відчуваю, що щось сталося. Вона не могла мене зрадити. Тільки не Софія…

Михайло підвівся, підійшов до друга і міцно взяв його за плечі, змушуючи подивитися собі в очі.

— Андрію, я з тобою до кінця, ти ж знаєш, — тихо, але впевнено сказав молодиr. — Якщо треба буде — ми перевернемо місто. Але зараз ти повинен прийти до тями. Ти не їси, не спиш, ти себе в могилу заженеш. Кому ти тоді допоможеш?

Марія підійшла з іншого боку, взяла його за холодну руку і притиснула до своєї щоки.

— Ми поруч, братику. Ми всі тут. Ти не один.

Андрій подивився на них — на заплакані очі сестри, на змучене обличчя матері, на суворого батька і вірного друга.

На мить у його душі спалахнула вдячність, але вона швидко згасла від розпачу. Він знову сів на диван, закривши обличчя долонями. Плечі його злегка затремтіли, але він не видав жодного звуку. Цієї ночі в будинку в Волошинівці знову ніхто не спав через тривогу за життя Софії.

Село потонуло в темряві та завиванні заметілі, яка, здавалося, замітала все минуле життя Андрія.

***

Стіни провінційного пологового будинку були пофарбовані в бляклий, лікарняний зелений колір. Зі стелі звисала самотня лампа, яка тоскно гуділа в нічній тиші. У повітрі стояв стійкий, задушливий запах хлорки, спирту та ліків.

Софія знаходилась  в плоговій залі, важко і переривчасто дихаючи. Волосся прилипло до її блідого від поту чола, а губи були покусані до крові. Кожна нова перейма здавалася їй розпеченим залізом, що випалювало її зсередини, але Софія не кричала. Вона лише міцно, до білих суглобів, стискала металеву дужку, заплющивши очі.

Поруч знаходилась Марина Дмитрівна. Вона не відпускала тонку, змучену руку доньки, безперестану витираючи її лоб вологим рушником. В очах жінки стояли сльози — і від жалю до власної дитини, і від безпорадності перед тією катастрофою, яка зламала їхні життя.

— Дихай, Софієчко, дихай, моя маленька, — шепотіла жінка, погладжуючи її по голові. — Скоро все закінчиться. Лікар сказав, уже зовсім трохи лишилося.

— Мамо… я не можу… — прохрипіла Софія, задихаючись від нового спалаху болю. — Я так більше не можу…