2. Рішення

Прокинувшись рано вранці, Софія декілька секунд не відводила погляду від  рожевого балдахіна у себе над головою. Вчорашні події здавалися просто поганим сном, але вона розуміла, що це не сон, а страшна реальність.

Побите обличчя батька, сльози матері — це було красномовніше за будь-які слова. Перевернувшись на бік, Софія подивилась у вікно, яке закривали штори персикового кольору, і прикрила очі. Ще декілька днів тому у неї було чітко розплановане життя, а сьогодні вона не розуміла, що їй робити далі. Притиснувши руку до поки плоского живота, де під серцем жило її дитя від коханого, Софія ледь помітно посміхнулась.

— Ти теж не спиш, сонечко моє? — звернулася до дитини.. — Тобі теж матусині тривоги не дають спати? Нічого, — заспокоїла сама себе, — все обов'язково буде добре.

Ці турботливі слова перервало сповіщення СМС-повідомлення. Намацавши на тумбочці біля ліжка телефон, Софія побачила повідомлення від Андрія:

— Доброго ранку, моє кохане Сонечко.

Відіславши у відповідь сердечко і призначивши зустріч після завершення пар, Софія піднялась на ноги і, відкривши штори, впустила в кімнату весняне проміння. Відкривши вікно навстіж, дівчина насолоджувалась звуками ранкової столиці. Цю тишу порушив тихий стук у двері та стурбований  голос матері:

— Софіє, донечко, ти вже прокинулась? Батько хоче поговорити.

— Зараз йду, мамо, — відповіла Софія, зачиняючи вікно.

Діставши з шафи кремову сукню, дівчина поспішила у ванну, де вдягнувшись та зібравши волосся за допомогою шпильок, спустилася у вітальню, де вже був накритий стіл до сніданку. Марина Дмитрівна, вдягнена в темно-зелений костюм, сиділа, опустивши очі, і не привітала доньку посмішкою, як робила це кожного ранку.

Виделка в її правій руці тремтіла, хоч сніданок на її тарілці вже давно охолов.. Павло Семенович сидів напроти дружини, вдягнений у сині штани та білосніжну сорочку, і дрібними ковтками пив каву.

Шрами на його обличчі здавалися Софії ще страшнішими, ніж вчора, але, вирішивши нічого не говорити, дівчина мовчки опустилася на стілець і прийнялася їсти вівсянку, хоч шматок в горло не ліз.

— Сьогодні з матір’ю підеш і приведеш себе до ладу, — не дивлячись на доньку, промовив Острозький. — Я  запросив Степана Івановича на вечерю. Час поговорити про заручини та весілля.

Ложка випала з ослаблої руки і з тихим дзенькотом упала на підлогу, а Софія підняла наляканий погляд на батька.

— А ти як думала? —  тепер дивлячись просто в налякані доньчині очі, поцікавився Павло. — Чи ти бажаєш, щоб мене вбили?

— Павле! — обурено крикнула Марина, поглянувши на чоловіка. — Що ти таке говориш?

— Правду, люба, — в голосі чоловіка було неприховане єхидство. — У нашої донечки своє особисте життя, а те, що батька можуть вбити, то дрібниці. Правда, доню?

— Я вас з мамою дуже люблю, — тихо заперечила Софія, — але ж ти знаєш...

— Знаю я все: і про твою вагітність, і про твого Ромео сільського, — перебив Павло, піднімаючись із-за столу. — Вчора наслухався вдосталь. Отже так. Сьогодні підготуєш  спочатку її до вечері, а потім поведеш до лікаря, -  звернувся Павло до дружини. — Я хочу знати все про цю дитину, яку вона принесла в подолі,

Кинувши злий погляд на доньку, яка сиділа ні жива ні мертва, Павло вийшов з вітальні, а Софія кинулася в обійми матері, яка чи не вперше в житті не могла нічим зарадити і серце якої розривалося від болю через те, як руйнувалося життя її єдиної доньки.

***

Софія сиділа в кабінеті лікаря-гінеколога, до болю стискала кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру. Навпроти сиділа Марина Дмитрівна. Жінка лише кусала губи, очікуючи вердикту лікарки, яка заповнювала медичну картку Софії. Нарешті вона відклала ручку, зняла окуляри і потерла втомлені очі.

— Лікарко, не мовчіть, — промовила Марина Дмитрівна, втрачаючи останні краплі самовладання.

— Вітаю вас, — губ жінки в білому халаті торкнулася посмішка. — Ви вагітні, — вона подивилася на Софію, з очей якої текли сльози. — Термін пять тижнів. Вагітність розвивається нормально. Я випишу вам вітаміни, — лікарка взяла аркуш і почала писати призначення, — іІ направлення на аналізи. Потім знову прийдете. І щоб жодних хвилювань, — вона простягла лист Софії, але Марина Дмитрівна перехопила його і, сховавши в свою сумку, звела на лікарку розгублений погляд.

— Скажіть, — Марина замовкла, облизнула пересохлі губи і, кинувши погляд на доньку, яка заперечно хитнула головою, промовила, ретельно підбираючи кожне слово: — А не можна це якось владнати? Ну, поки не пізно? — на стіл ліг конверт, в якому лежало декілька тисяч.

Лікарка подивилась на конверт, потім на Марину, яка не поспішала забирати руку з конверта, і аж на самий кінець — на Софію, яка тряслась, немов у пропасниці. З її дівочих грудей рвалися глухі ридання, які вона з останніх сил намагалася вгамувати.

— Ви, пані, глузд втратили?! — в голосі лікарки чувся осуд, а Марина навіть пошкодувала, що все ж насмілилась поставити запитання, за яке й сама вже себе картала. — Хочете зруйнувати життя рідній доньці і вбити свого онука чи онуку? Ви знаєте, скільки я за роки роботи тут бачила жінок, які більше всього на світі бажають народити, але позбавлені такого щастя? А якщо вона після цього взагалі не зможе мати дітей? Як ви потім зможете їй в очі дивитися?

— Я... — промовила Марина. — Пробачте, я не подумала... — сором та безвихідь не дозволили більше промовити й слова, і Марина, немов ужалена, вискочила з кабінету під осудливий погляд лікарки.

Софія ледь вийшла з кабінету. Ноги геть не тримали її. Перед очима все пливло, до горла знову підступала нудота. Вона без сил опустилась на стільчик в коридорі і дозволила сльозам вирватися на поверхню. Марина Дмитрівна сіла поруч і, міцно обійнявши доньку, заплакала сама, дозволяючи болю, який розривав її навпіл, вийти зі сльозами.

— Все буде добре, — повторювала жінка, погладжуючи доньку по волосcю, пасмо якого вибилося з зачіски. — Я поговорю з батьком ще раз. Ця дитина житиме, чуєш мене? І ти житимеш також, доню, — Марина турботливо витерла сльози зі щік доньки, а потім ледь посміхнулась. — Я буду бабусею. Це ж прекрасно. Так, а тепер заспокойся і їдьмо додому. Все буде добре.