1.Звістка

Київ

2006 рік

Розкішний багатоповерховий будинок, який стояв на одній із галасливих столичних вулиць, мало не торкався неба, яке сьогодні було затягнуте важкими свинцевими хмарами, що обіцяли грозу. В одній із квартир на найвищому поверсі, у вітальні, яка була зроблена в класичному стилі, коло широкого панорамного вікна, що виходило на галасливу вулицю, стояв чоловік сорока років.

Його чорного волосся на скронях уже торкнулася перша сивина, а навколо очей залягли перші зморшки. Він стояв і дивився поперед себе, стискаючи долоні в кулаки, а на скроні в нього пульсувала жилка.

Сорокадворічна жінка з чорним волоссям, яке було зібране в елегантну зачіску, повільно підійшла до чоловіка й обережно поклала свою долоню на його плече. Вдягнена вона була в чорну сукню від відомого італійського дизайнера та масивне золоте кольє, яке було подарунком чоловіка на річницю весілля.

— Коханий, я благаю тебе, заспокойся, — ледь не пошепки попрохала зеленоока, пам’ятаючи, що навіть у стін є вуха, але говорити про це вголос не стала, знаючи, що ці слова викличуть лише нову хвилю обурення в чоловіка. — Пам’ятай про своє серце.

— Серце? — чоловік різко розвернувся, і його чорні очі вп’ялися в дружину, якій від цього погляду стало не по собі. — Яке тут серце, якщо рідна донька в могилу зводить своїми вибриками! — тепер погляд  вп’явся в молоду дівчину, яка сиділа, бажаючи злитися з кріслом.

Її темно-каштанове волосся м’якими хвилями падало на плечі. Вдягнена вона була в блакитний сарафан на тонких бретелях, а на ногах були білі балетки. Дівчина була бліда як полотно, а її щоки обпікали гарячі сльози, які вона не могла спинити.

— Павле, заспокойся, — наполегливіше попросила Марина Дмитрівна і перевела погляд на доньку, яка  стискала тканину на колінах. — І ти теж.

Дівчина витерла сльозу, яка котилася по щоці, і, піднявши на батька зелені очі, відрізала:

— Я не вийду за нього заміж! Я вільна людина! Ми не в XIX столітті!

Павло декілька хвилин мовчки дивився на доньку, а потім зло розсміявся і поцікавився:

— Це всі твої аргументи? — чоловік, підійшовши до крісла, яке стояло по іншу сторону скляного журнального столика, поклав руки на його спинку і, глибоко вдихнувши, намагаючись вгамувати емоції, які бурлили всередині, немов вулкан, промовив:

— А тепер запам’ятай те, що я тобі скажу. Добре, запам’ятай. Поки ти живеш у моєму будинку, їси і п’єш з мого столу, носиш одяг, який куплений за гроші, що я заробляю потом і кров’ю, то ти робитимеш усе, що я тобі скажу! — відрізав Павло Семенович, а потім відвернувся від дочки і все ж таки послабив вузол краватки, яка тисла і не давала нормально дихати. — Розмову закінчено!

Софія підняла на батька заплакані очі, пропікаючи його спину поглядом. Невже ці жорстокі слова, які вона чує, говорить її рідний батько? Чоловік, який у дитинстві вчив її бути доброю та милостивою, розповідав казки про чарівних принцес, а зараз раптом перетворився на такого монстра?

— Я не вийду за Ягужинського заміж! — твердо промовила Софія, піднімаючись на ноги. — Якщо я заважаю вам у цьому будинку і ви шкодуєте для мене їжі, то я сьогодні ж піду!

Дівчина обігнула стіл і направилася до виходу, відчуваючи, як крутиться голова, а до горла підступає нудота.

— Софіє, — Марина Дмитрівна, яка стояла коло каміна, з благанням поглянула на доньку, в погляді якої була рішучість. — Донечко.

— І до кого ти, цікаво, підеш? — промовив Павло з сарказмом. — До свого лікаря? Будете жити в нього в гуртожитку? Чи, може, в село поїдеш? Корову доїти та за свинями прибирати станеш? — в завжди турботливому голосі батька зараз було лише знущання. — Чи довго ти так протримаєшся без моїх грошей? — чоловік підійшов до графина з коньяком і, наливши в келих, випив, не звернувши уваги на докірливий погляд дружини.

Софія закрила, а потім відкрила очі, порахувала до десяти, а потім повільно повернулася до батька і, подивившись у його спотворене люттю обличчя, спокійно промовила:

— Поїду! Якщо потрібно, то на край світу за ним піду, тому що я його кохаю і його дружиною стати хочу! І взагалі… — дівчина подивилася на матір, яка стояла коло каміна, в молитовному жесті склавши руки, а потім на батька, який стискав у руках пустий келих. — Я вагітна. У нас з Андрієм скоро дитина буде.

Охання матері та звук розбитої склянки злилися в одне, а Павло за хвилину опинився коло доньки, і вона відчула, як її щоку обпік ляпас. Тримаючись за щоку, яка горіла від удару, Софія подивилася на батька ненависним поглядом. Вперше за все її життя він підняв на неї руку.

— Павле! — Марина затулила доньку собою, перехопивши руку Павла, яку той знову заніс для удару. — Припини! Це наша донька! — крикнула жінка, дивлячись у червоні очі чоловіка.

— Хороша донечка! В пелені принесла! — крикнув у відповідь Павло, але назад відступив. — От тобі твої дискотеки, подружки та прогулянки. На носа скоро «полізуть». Задоволена? — накинувся на дружину Павло, а потім махнув рукою і вийшов з вітальні.

Незабаром до матері та доньки долинув звук зачинених дверей.

Марина підійшла до вікна і, відхиливши оксамитову штору, визирнула на вулицю, побачила, як авто чоловіка виїхало із парковки. Важко видихнувши, жінка підійшла до дивана і, опустившись на нього, склала тремтячі руки на колінах. Софія стояла на порозі, відчуваючи всередині порожнечу.

— Мамо, — промовила дівчина і, підійшовши до Марини, впала на коліна і, взявла її холодні руки, промовила, зазираючи в очі: — Благаю тебе. Поговори з батьком. Я ж навіть не знаю цього Ягужинського і бачила його лише один раз!

— Чому ти мені раніше нічого не розповіла? — Марина дивилася на доньку, яка здавалася такою тендітною, але такою дорослою. — Який у тебе вже термін?

— Декілька тижнів — опустивши очі, промовила Софія. — Мамо, але я справді кохаю Андрія. І ми вже все вирішили! — запевнила дівчина. — І батькові гроші мені зовсім непотрібні. Я й без них зможу жити. З дитиною матір та сестра Андрія допоможуть, а потім я на роботу влаштуюся.