Помітивши, як мій помічник виходить зі школи, я ледь не заплескала в долоні. Нарешті я зараз побачу, як все пройшло у Кіри.
- Ось, гляньте. Я це зняв щойно в їдальні. Думаю, вам сподобається, - промовив рудоволосий хлопець, простягнувши мені свій телефон.й
Я потягнулася за ним і майже торкнулася пальцями... Коли щось пухнасте, рудувате і неймовірно нахабне пронеслося повз мене.
- Бакс! - вигукнула я.
Телефон зник із моїх рук так швидко, що я навіть не встигла вимовити слово "ні" Цей хвостатий злочинець уже з усіх лап мчав через шкільне подвір'я, поцупивши чужу власність.
- Гей! Мій телефон! - заверещав Рудий.
- Не хвилюйся, зараз повернемо! - крикнула я, зриваючись з місця.
Бігти у вузькій спідниці й на підборах було, м'яко кажучи, незручно. Але я таки бігла, перестрибувала через бордюри, ледь не збила маленьку першокласницю і відчувала себе героїнею дешевого бойовика. Бакс, природно, не збирався зупинятися. Він ніби навмисне пригальмовував, щоб я майже дотягувалася до нього, а потім знову рвав уперед.
І тут я побачила, куди він біжить.
Ліворуч від фонтана росла невелика алея з кількох старих лип. Між двома товстими стовбурами стояв чоловік у темному костюмі. Він озирався, наче шпигун у поганому фільмі. Висунув голову з-за дерева, швидко сховався, потім знову визирнув.
Я зупинилася так різко, що мало не впала.
Бакс пролетів повз мене, зробив ще кілька кроків і сів просто біля чоловіка, ніби чекав, що його похвалять. Чоловік опустився навпочіпки й простягнув до нього руки.
- Баксику, маленький... Ти такий гарний, пухнастий... Іди до мене, хлопчику... Віддай телефончик, а я куплю тобі цілу гору смаколиків.
Я шоковано витріщалась, бо це був Артем. Трясця! От що мені тепер робити?!
- Баксе! - гукнула я, наближаючись. - Негайно віддай телефон, бо сьогодні залишишся без смаколиків! І без вечірнього мультика!
Бакс повернув голову в мій бік. Потім у бік Артема. Потім знову до мене. На його мордочці було написано: "А тепер, шановні, ви обоє будете мене просити".
- Бакс, - Артем стиснув зуби й заговорив солодким голосом, від якого мені стало ніяково, - ти ж розумний хлопчик. Йди до мене, я заховаю тебе від господині.
Тут мої нерви здали.
- Артеме?! - не втрималася я. - Що ти тут робиш?!
- Я стежив за тобою...
- Що?!
- А що мені було робити? Ви з Кірою щось задумали. Перешіптуєтеся, виганяєте мене з вітальні, приховуєте щось від мене. Я просто хотів дізнатися, що відбувається.
Я дивилася на нього і не знала, що мені робити: сміятися, ображатися чи вдати, що я втрачаю свідомість.
Поруч жалібно прокашлявся Рудий, який нарешті добіг до нас і тепер переводив погляд з мене на Артема. Хлопець, мабуть, мабуть, вже тисячу разів пошкодував, що взагалі зв'язався зі мною.
- Е-е... Мій телефон... - нерішуче промовив він.