Спершу у мене була наради, яка затягнулася значно довше, ніж планувалося, а потім я поїхав до школи, бо пообіцяв виділити кошти на ремонт спортзалу.
Директорка школи зустріла мене як рідного і не менше п'яти хвилин захоплено розповідала про те, яка чудова і талановита у мене донька, а потім майстерно перевела розмову на нові балки перекриття.
Коли я нарешті вирвався з полону директорського красномовства і вийшов на шкільне подвір'я, щоб дихнути свіжим повітрям і заспокоїти нерви, я розраховував побачити звичний пейзаж: нудьгуючого охоронцч, натовп старшокласників біля турніків і дітлахів, що носилися всюди, мов заведені.
Натомість переді постала картина маслом.
Під розлогим старим дубом стояла моя фіктивна дружина.
На ній був довгий бежевий тренч, а на обличчі чомусь красувалися масивні сонцезахисні окуляри, хоча сонце ледь визирало крізь хмари.
Перед нею вишикувалася трійця старшокласників: один кремезний спортсмен з дурнуватим виразом обличчя, другий - теж спортивний, але із зачіскою "мене вдарло струмом", і третій - явно майбутній музикант із гітарою за плечима і навушниками на шиї.
Регіна тримала в руках яскраво - фволетовий блокнот, поводилася так, наче генерална параді й щось енергійно пояснювала їм, активно жестикулюючи.
Я зробив кілька кроків у їхній бік і голосно, з усією своєю суворістю, запитав:
- Регіно? А ти що тут робиш ?
Моя фіктивна дружина завмерла лише на якусь долю секунди, а потім блискавично швидко натягнула на обличчя посмішку, зняла окуляри, грайливо закинула їх на лоб і розвела руками:
- А я тут проводжу виховну роботу...
Я підняв ліву брову і схрестив руки на грудях.
- Виховну роботу? І чому ти вирішила цим зайнятися?
- А я що? Я нічого... Просто оті двоє здорованів діставали бідолаху з гітарою. От я і вступилася за нього. А потім пояснила, що так робити не можна.
Хлопці розбіглися в різні боки швидше, ніж шкільна їдальня порожніє після дзвінка на урок.
Регіна залишилася стояти сама посеред подвір'я, і трохи винувато, але до біса чарівно на мене подивилася.