34 Регіна

Суха гілка під моєю ногою тріснула з таким звуком, що у мене серце мало не стало від страху.

Зойкнувши, я полетіла прямо в обійми неминучого травматологічного відділення.
​Я міцно заплющила очі, щоб не бачити всього цього кошмару.

​Я чекала на болісний удар об тверду землю, на тріск мої бідолашних кісток і ганьбу, але земля чомусь виявилася надзвичайно теплою і дуже схожою на широкі чоловічі груди.

​Секунда, дві і повна тиша. Тільки десь неподалік невдоволено фиркнув мій капосний єнот.

​- Регіно, з тобою все добре? Щось болить? Ти дуже злякалась? - засипав мене запитаннями бос.

​Я розплющила очі і побачила, що Артем Горський схилився наді мною. Його обличчя було блідим від недавнього жаху, в очах читалася щира тривога, а руки тримали мене так міцно і дбайливо, ніби я була найдорожчою порцеляновою лялькою у світі.

​Мить тому я висіла на яблуні в безглуздому халаті, а тепер знаходилася на руках у чоловіка, через якого моє життя останнім часом перетворилося на голлівудський блокбастер із елементами абсурду.

​- Зі мною все гаразд, - розгублено відповіла я, відчуваючи, як щоки починають палати від такої близькості до боса. — Просто... злякалась.

​І це була чиста правда. Злякалась я якраз того, як сильно мені сподобалося опинитися в його обіймах.

​- Ходімо в дім. Я дам тобі заспокійливе, заварю чай. Поснідаєш і відпочинеш, - турботливо промовив бос, і в його голосі звучали такі нотки, перед якими було абсолютно неможливо встояти.

​Він навіть не думав мене відпускати! Просто розвернувся і поніс мене на руках до будинку.

​Звісно, що голос розуму у моїй голові голосно верещав, що я цілком здорова, маю дві цілі ноги і чудово можу дійти сама. Але яка ж дівчина стане сперечатися і заперечувати, щоб такий красунчик поносив її на руках? Правильно, жодна.

Тому я просто притулилася головою до його плеча, вирішивши, що статус врятованої панночки на сьогодні мене цілком влаштовує.

​Артем заніс мене на кухню і дуже обережно посадив на стілець. Кіра вже метушилася поряд, вигрібаючи з аптечки якісь заспокійливі пігулки й стурбовано заглядаючи мені в очі.

​Не минуло й десяти хвилин, як переді мною на столі вже стояв апетитний сніданок і чашка неймовірно ароматного чаю з лимоном.

​Дивлячись на те як турбувалися про мене Артем і Кіра, я відчула, як мене накрило хвилею ніжності і тепла. Ці двоє так хвилювалися про мене, наче я була справді частиною їхньої сім'ї, а не кимось типу няньки.

​Горло стисло, очі запекло, і я розплакалася. Я тихенько плакала, розмазуючи сльози по щоках, бо зрозуміла страшну річ: здається, що цей дім і ці двоє людей стали мені занадто дорогими.