«Я не Тихий!»

Тихий океан зовсім то і не Тихий на пляжі Кернс. 
Чоловік востаннє критично оглянув себе у дзеркалі. Він декілька разів провів долонею по темному, ледь зволоженому волоссі, вкладаючи його в ідеальну зачіску волосина до волосини. Його тіло сьогодні було його головною зброєю: ретельно виголене, по-спортивному налите силою, воно виглядало значно молодшим і привабливішим, ніж зазвичай. Важкий шлейф дорогих духів, що пахли деревом та прянощами, заповнював кімнату. «Ідеально», — промайнуло в думках. Він давно так не дбав про себе, але сьогодні все мало бути інакше. Сьогодні він не просто інженер, він — король. Король цього розпеченого пляжу!
Усміхнувшись своєму відображенню самовпевненою тремтливою посмішкою, він вийшов на вулицю. Навмисне розстебнувши ґудзики тонкої літньої сорочки, він виставив напоказ бліді змащені кремом груди.
Гарячий пісок, що ще зберігав денний жар, тріскотів під ногами. Сонце, що вже схилялося до обрію, м’яко окутувало тіла спокусливих дівчат, що рухалися в такт ритмічній музиці. Сміх, вигуки та баси не вщухали, створюючи атмосферу нескінченного свята життя. Поруч крутилися молоді хлопці в яскравих шортах; їхні білосніжні усмішки показували весь їхній наратив.
Він кинув рушник на вільний лежак, не дивлячись на нього. Його рухи стали різкими, нахабними, майже танцювальними. Вриваючись на танцпол, він на ходу кинув бармену замовлення на коктейль і, ігноруючи те, як прискорено почало калатати серце, попрямував до красуні-брюнетки з гострим, як у дикої кішки, поглядом. Він енергійно поклав руку на стійку прямо за її спиною, фізично блокуючи їй шлях до відступу.
— Чим така красуня тут займається одна? Хм?..
Вона повільно повернулася, грайливо облизала повні губи й сперлася ліктями на стійку, розглядаючи його з ніг до голови.
— Відпочиваю від занудних хлопців, — кинула вона з легкою усмішкою.
Він грайливо повів бровами, відчуваючи азарт, і розставив обидві руки по боках від неї, затискаючи дівчину в «пастку».
— А якщо тобі потрібен незанудний?
— Може, й треба, — її очі блиснули.
Він схилився до неї зовсім близько. Серце в грудях зробило шалений оберт, ніби протестуючи проти цього контакту й вимагаючи зупинитися.
— А якщо він уже тут? — самовпевнено запитав він.
Вона демонстративно озирнулася на всі боки.
— Де? Щось я його не бачу.
Він невпевнено облизав пересохлі губи, відчуваючи, як впевненість починає давати тріщину.
— Перед тобою.
Раптом дівчина вибухнула гучним, зневажливим сміхом.
— Переді мною?! Аха-ха-ха! Ти серйозно?
Цей сміх, наче інерційна хвиля, підхопили всі навколо. Чоловік різко відштовхнувся від стійки, озираючись. Ті самі модники сміялися на все горло, вказуючи на нього пальцями.
— Дідо в себе повірив! Дивіться!
— Ти глянь на нього! У нього ж розтяжки на задниці, а він туди ж!
— Що, татусю, вирішив згадати молодість?
— Ще й рот свій відкриває, — зариготав інший. — Ти подивись, як у нього руки тремтять!
Кожне слово було як ляпас. Він відчув, як по тілу пішли дрижаки, а губи зціпилися в тонку лінію. Будь-яка фраза, що спадала на думку, тепер здавалася жалюгідною і незграбною. Не витримавши сорому, він закричав:
— Ви, сопляки! Ви ще будете мені щось говорити?!
На мить запала мертва тиша, яку перервав черговий вибух реготу. Високий, м'язистий блондин зневажливо підняв брови й повільно підійшов упритул:
— Ми — сопляки?
Чоловік не опустив голови, намагаючись зберегти залишки гідності, але наступної миті отримав важкий удар кулаком у щелепу.
— Чуєш ти, підор старий, зникни звідси, поки цілий! — процідив хлопець.
Чоловік впав назад, закидаючи голову, гаряча кров миттєво бризнула з носа на пісок. Але гнів виявився сильнішим за біль. Він підхопився і з усієї сили врізав хлопцеві у відповідь.
— Ти, щеня, ще мені вказувати будеш?!
Схопивши молодика за сорочку, він почав наносити удари один за одним. Натовп навколо жахнувся: у світлі вечірніх вогнів його дії виглядали аморальними та дикими. Охорона пляжу з'явилася миттєво. Його грубо схопили за руки, заламуючи їх за спину, і почали відтягувати вбік.
— Розбушувалася пенсія! — крикнув хтось із натовпу, і пляж знову вибухнув сміхом.
Молодий хлопець, притискаючи долоню до закривавленої щоки, дивився на чоловіка з невимовним презирством.
— Урод тупий… — кинув він услід.
Чоловіка вивели за межі пляжу під улюлюкання натовпу. Охоронці, насміхаючись, виписали йому чималий штраф за порушення спокою, щоразу нагадуючи, як безглуздо він виглядав, затіявши бійку з підлітком. Вечір, де він мав бути королем, закінчився смаком крові на губах і повним приниженням.

Холодне повітря вечора провітрило його волосся. Різкий стук. Темнота в очах. Плюх.

Безодня прийняла його — вона асимілювала його, перетворюючи людську автономію на частку гідростатичного тиску. Товща води, важка й байдужа, як ртуть, стискала грудну клітку, витісняючи залишки тепла. Малі риби, торкалися його пальців; їхні дотики були лоскотними й огидними, наче рух комах по вологому м’ясу.
Він розплющив очі, світ постал перед ним у зернистій, каламутній темряві. Барабанні перетинки, вигнуті всередину під вагою океанічного стовпа, вибухнули низькочастотним гулом. Рефлекторний напад жаху змусив його розкрити рот у безглуздій, атавістичній спробі закричати. Проте замість звуку назовні вирвався лише каскад бульбашок, а ротову порожнину миттєво заповнила гірка, льодяна ропа.
Тіло здригнулося в конвульсії, очікуючи на агонію задухи, але смерть не настала. Вода не застрягла в горлі, вона пройшла крізь нього, спрямована невідомою анатомічною силою. Він відчув, як потік витікає крізь рвані, гарячі від запалення щілини на шиї.
Паніка, чиста й тваринна, паралізувала розум. Його пальці, онімілі від холоду, поповзли до горла, намацуючи те, чого там ніколи не мало бути. Слизові, м’які краї овальних ямок пульсували під його нігтями.  Він відчував пальцями власну хрящову тканину, яка неприродно розсувалася, пропускаючи рідину. Кожен дотик викликав нудотний відгук у самому центрі нервової системи.
Він брикався, наче викинута на берег риба, тільки навпаки. Камені на дні безжально драпали шкіру спини, здираючи епідерміс до живої, солоної крові, яка тут же розчинялася в чорноті. Світ звузився до відчуття гравію під лопатками та ритмічного руху води крізь плоть.
Поступово екзистенційний жах почав витіснятися біологічним пристосуванням. Свідомість, розмита гіпоксією та шоком, зафіксувала момент істини: біль у грудях зник. Кисень, вилучений прямо з розчину солі та мінералів, почав повільно насичувати його кров.
Він завмер. Його тіло, колись вінце творіння суходолу, тепер стало частиною донної архітектури. Вода проходила крізь рот, омивала внутрішні канали нових органів і виходила назовні крізь зяброві розрізи.