РОЗДІЛ IV

— Ітан? — промовив голос бабусі. — Ти ж не збираєшся змушувати мене чекати всю ніч?

Він мовчав… просто мовчав. За дверима почувся тихий смішок. Тепер у голосі не було ні тепла, ні знайомої старечої м'якості.

— Я знаю, що ти там, — сказав незнайомець.

Потім пролунав важкий удар. Двері спальні здригнулися. Другий удар виявився сильнішим. Ітан відступив, розуміючи, що людина зовні намагається увійти. Третій удар розколов дерево біля замка.

Через кілька секунд він почув характерний свист металу, що розсікає повітря, а потім оглушливий тріск. Незнайомець рубав двері сокирою.

Ітан знову спробував додзвонитися до 911, але виклик не проходив. Відповіді не було. Між ударами виникали короткі паузи, під час яких людина за дверима говорила голосом бабусі, просила відчинити й обіцяла, що все буде добре. Від цього ставало страшніше.

Нарешті двері не витримали. Останній удар вибив їх із пошкодженої коробки, і в отворі з'явився чоловік у темному плащі й крислатому капелюсі. Його обличчя приховувала тінь, а в руках він тримав сокиру.

Він не виглядав примарою, не розчинявся в повітрі й не мав нічого надприродного. Це була звичайна людина, яка якимось чином проникла у квартиру і тепер стояла перед Ітаном, відокремлена від нього всього кількома метрами. Чоловік повільно підняв голову. З-під полів капелюха з'явилася широка посмішка. Посмішка чортового психопата.

Чоловік зробив крок уперед, міцніше стискаючи ручку сокири. Ітан не знав, хто цей чоловік і чому він вибрав саме його квартиру. Він не знав, як незнайомець отримав номер бабусиного телефону, звідки дізнався її голос і чому мати попереджала його так, наче розуміла, що відбувається. Але єдине, що він знав напевно, так це те, що перед ним озброєний псих, який має намір… має намір… та чорт його знає, який намір він має.

Ітан сприйняв те, що відбувається, як безпосередню загрозу своєму життю. Коли незнайомець рушив на нього з сокирою, Ітан вистрілив. БАХХХХ…! Гучний постріл заповнив кімнату, відбився від стін і на мить заглушив усі інші звуки.

Чоловік різко смикнувся, сокира випала з його руки й із гуркотом ударилася об підлогу. Він похитнувся і впав на коліна, а потім і зовсім завалився на бік. Його капелюх відкотився до стіни.

— Ай! Бляха! — кричав він на всю кімнату, тримаючись за ліву ногу закривавленими руками. — Як же, сука, боляче!

Ітан не кинувся до нього. Він залишився на місці, важко дихаючи, і спробував знову додзвонитися до екстрених служб.

— Що ти кричиш, а?! Ще хочеш, чи що?

На цьому моменті хлопець прокинувся. Він був увесь мокрий від жахливого сну. Кімната була порожня й темна. Лише в кутку виднілася чиясь посмішка…