РОЗДІЛ ІІІ

Він спробував ще раз набрати 911, потім ще, але щоразу чув лише короткі гудки, після яких з'єднання обривалося. Він знову зателефонував матері. Абонент недоступний. БАХ-БАХ-БАХ.

— Чорт! — Ітан забрав телефон від вуха. Ці звуки долинали не від ліфта, ні. Хтось стукав значно ближче. У його вхідні двері.

Хлопець застиг посеред спальні. Стук повторився — такий самий тихенький і розмірений, майже ввічливий.

Телефон знову завібрував: «Відкрий, любий. Я ж знаю, що ти не спиш». Ітан вимкнув звук телефону та прислухався. За дверима знову було тихо. І раптом пролунав жіночий голос:

— Ітан? Це бабуся. Ти що, не впізнаєш мене?

У хлопця похолонули руки. Голос був настільки схожий на голос бабусі Мері, що на мить він знову відчув себе маленьким хлопчиком, який сидить на кухні біля бабусі. Він згадав її звичку вимовляти його ім'я з м'яким наголосом на першому складі і те, як вона завжди сміялася, коли він намагався прикинутися дорослим.

— Милий, відкрий. Я замерзла.

Ітан не рушив. Він знав, що за дверима не може бути бабусі. Він особисто бачив її відкриту труну і власноруч кидав землю на кришку, коли її закрили. Але голос за дверима був її голосом.

Раптом стукіт припинився. Ітан почув металеве клацання, а потім звук вхідних дверей, що відчинялися. Він точно пам'ятав, що замкнув їх. Декілька секунд у квартирі стояла абсолютна тиша.

КЛАЦ! Хтось увійшов і зачинив двері за собою. Ітан стояв у спальні, не зводячи очей із дверного отвору. Він чув повільні кроки в коридорі. Вони зупинилися.

Р-Р-И-И-П… Десь біля дверей щось зі скрипом зупинилося. Хлопець швидко оглянув спальню, намагаючись зрозуміти, що може зробити, якщо «це» увійде.

Він згадав, що в тумбочці лежав його Colt M1911. Ітан володів ним незаконно й ховав його під днищем тумбочки. Хлопець швидко підбіг до неї. Нервово викинув усі речі й дістався до пістолета.

КЛАЦ-КЛАЦ! Патрон у патроннику.