РОЗДІЛ ІІ

Замість нормальної відповіді Ітан почув слабкий шерех, наче мати водила долонею по мікрофону.

— Мам, — знову повторив хлопець, але вже тихіше, — мені написала бабуся.

На іншому кінці пролунав короткий вдих. А за дверима — дивний звук, наче хтось провів металом по дверях.

— Мам… ти чуєш? — ще тихіше прошепотів Ітан. — Вона ж… вона ж… покійниця.

Тиша. Не довга, але глибока й лякаюча навіть для такого сміливого хлопця. Із трубки були чутні вдихи й видихи. Кожен був таким, наче дихала не слабка жінка, а якась велика тварина. Бик чи щось таке.

— Мам?

— Зачини двері! — тихо, але так твердо прошепотіла мати. — І що б ти не почув, нікому не відкривай!

Зв’язок обірвався.

Ітан повільно підвівся з ліжка. Він не розумів, що відбувається, але слова матері змусили його серце забитися швидше. Навіть швидше, ніж досі.

Він тихенько, навшпиньки вийшов зі спальні, перевірив вхідні двері й переконався, що вони замкнені. У квартирі було тихо. Лише дощик заважав повній тиші.

Ітан повернувся до кімнати й знову сів на своє ліжко. Раптом телефон знову завібрував. «Милий, я знаю, що ти вдома». За кілька секунд надійшло ще одне повідомлення: «Мені дуже холодно. Будь ласка. Впусти».

Що робити? Мама говорила не впускати. Та й бабуся вже як місяць… мертва.

БАХ… БАХ… БАХ… Ітан виразно чув відлуння дверей ліфта. Наче той не міг… не міг зачинитися. БАХ… БАХ… БАХ…

Хлопець ковтнув слину, яка вже зібралася в пересохлому горлі грудкою, і спітнілими руками взяв телефон.

911 — єдине, що спало на думку хлопцеві, і єдине, що було правильним. «Чорт! Та що за…?!» Виклик не проходив. Не перший, не другий. «Давай же!» БАХ… БАХ… БАХ… Ліфт ніяк не заспокоювався.