РОЗДІЛ І

У маленькому американському містечку, загубленому десь посеред країни, між нескінченними хвойними лісами та двосмуговими шосе, стояла жовтнева, вже холодна ніч.

О третій годині ранку двадцятитрирічний Ітан спав у своєму ліжку на десятому поверсі сучасного, за мірками містечка, житлового будинку. За вікном мрячив дощ, вітер розгойдував майже голі гілки дерев, а рідкісні машини проїжджали порожніми вулицями, залишаючи неприємний звук.

Ітан жив один, працював у невеликій компанії помічником адвоката і намагався не думати про те, що місяць тому померла його бабуся Мері — єдина людина, яка після смерті батька завжди залишалася на його боці.

Він досі не звик до її відсутності. Іноді йому хотілося зателефонувати бабусі, спитати, як у неї справи, як здоров’я, а потім напроситися на печиво з молоком. Але кожного разу хлопець згадував, що бабусі вже немає, а її телефон, повністю розряджений, спокійно лежить у мами в далекій шафі.

Раптом на тумбочці завібрував телефон. Ітан невдоволено розплющив очі, намацав апарат і подивився на екран. Повідомлення надійшло від бабусі. Декілька секунд він просто дивився на її ім’я і на оце ось «У мережі», намагаючись остаточно прокинутися.

Потім прочитав нове повідомлення: «Любий, я прийшла. Відкрий мені, будь ласка. Надворі страшенно холодно». Хлопець сів на ліжку. Він перечитав повідомлення ще раз.

— Що за…? — буркнув він собі під ніс. — Маячня якась…

Усе збігалося: і номер, і стиль, але це було неможливо: бабусю поховали чотири тижні тому, а її телефон, як пояснювала мати, лежав вимкненим у неї вдома.

Ітан вирішив зателефонувати матері. І все одно, що зараз середина ночі, іншого виходу просто немає.

Жінка відповіла, хоч і не відразу. Та воно й зрозуміло: середина ночі. Проте замість вітання у слухавці стояла тиша.

— Мам? Ти мене чуєш? — хрипким голосом, намагаючись говорити якомога тихіше, почав Ітан.