Розділ 3. Арджей

  Побачивши зранку, що його сестра занадто тиха, молодик запідозрив, що Елді або щось вчинила, або сьогодні щось вчинить…
  Арджей був гарним спортивним хлопцем. Його зріст був сто вісімдесят сантиметрів, він був брюнетом. Його колір очей, ніби як суміш зеленого і коричневого, дивував усіх. Свою привабливу зовнішність від підкреслював неординарною сережкою у вусі. Було враження, що він власноруч спаяв якісь маленькі медальйони між собою.
  Завдяки його зовнішності, він був дуже популярний серед дівчат. Однак, знайти саме ту дівчину за свої двадцять сім років він ще не встиг.  Арджей був впевнений, що десь вона існує … Навіть, якщо ця дівчина живе на іншій планеті, вони зустрінуться. 
  Тож, коли всі залишили будинок, він, сівши за кермо, поїхав другорядними дорогами між будинками, щоб прослідкувати за Елді. Коли сестра вже майже дійшла до коледжу, вона звернула в іншу сторону і пішла додому зворотною дорогою.  “Прогулюєш пари, мала,” – подумав він. 
  Коли Елді зайшла до будинку, він хотів одразу за нею зайти, але вирішив почекати, може вона ще кудись піде. І через хвилин двадцять побачив, як Елді спустилась з якоюсь дівчинкою і ходить по дому та показує їй будинок. Арджей від побаченого  не знав, що і думати… Посидівши ще хвилин двадцять, він пішов у будинок. Почувши, що сестра розповідає саме про нього, він став тихенько підійматися до кімнати. Причаївшись, він побачив дівчинку–блондинку з білим кольором шкіри… Про такий колір він колись чув… 
  Він увійшов і голосно промовив:“ Ти ще хто така?”
  – Арджею, це моя знайома!
  – Яка ще знайома, подивися на її колір. Вона ж бліда!
  – І що? Вона потребує допомоги! Допоможи нам!
  – Ти дурна? Щоб мене звільнили?
  – Арджей! Не будь індиком! Вона тут сама… Я знайшла її без свідомості. Вона лежала на землі.   Допоможи.
  – Елді, а якщо її побачать батьки?
  – Я тихенько в вас ночувала… 
  – Де ти спала?  – запитав її Арджей.
  – На горищі. Я  – Ліза.
  – Що за ім'я таке?
  – Нормальне. Ти краще подивись  – вона така ж, як і ми! Тільки іншого кольору, вона з тієї планети Землі, що з'явилася учора. 
  – Ні, ну це цікаво, але як вона тут з'явилася?
  – Я впала у жовто–помаранчеве сяйво… А потім мене розбудила Елді.
  – Так, вона любить лізти до всіх… Ех, Елді твоє добро принесло нам задачку… 
  – Ти можеш, хоч якось, мені допомогти? Я хочу повернутися до себе додому.
  – Я не знаю, але одного разу на зустрічі країн–націй мені розповів один науковець…
  Арджей посадив дівчат на крісло і почав розповідь: “Коли на небі вперше почали з'являтися планети, науковці почали вивчати їх… Астронавти не змогли наблизитися до планет. Ті ніби віддалялися, з кожним разом все далі від кораблів. Якось, на полі неподалік домогосподарств, з'явилось сяйво…
  Тоді військові почали охороняти сяйва, і в одній з країн його колега, проводячи дослідження, став свідком, як через сяйво пройшов хлопець. 
  Військові і науковці там ледь мову не втратили. Цей хлопець, був блідий, але такий, як і ми…”
  – А, що з ним трапилося далі? З цим хлопцем?
  – Ну, він прожив тут вісім тисяч років…
  – Вісім тисяч років?  – почала кричати Ліза,  – Як таке можливо? Це ж що буде потім з моїми рідними? А зі мною?
  – Тихо, не кричи!  – сказав Арджей.  – Дай–но, я закінчу.
  Молодик продовжив розповідати: “Коли хлопця відвезли у військовий медичний центр, виявилося, що він повністю здоровий, але має світлий колір шкіри. Він був у них кілька днів, а потім безслідно зник! Тоді, вони подумали, що він вміє телепортуватися і був звичайним мандрівником у часі або просто випадково з'явився там, де і сяйво.”
  – Звичайний мандрівник у часі?  – недовірливо подивилася на Арджея і Елді Ліза.
  – Так, а ви не подорожуєте у часі?  – здивовано запитала Елді.
  – Ні, це ж просто фантастика.
  – Ну, у нас це можливо,  – з посмішкою промовив Арджей.
  – Я не вірю. Але, продовжуй про хлопця.
  “Його після цього не було дві тисячі років… Аж раптом, його перенесло знову у центр міста, де замерехтіло сяйво. Коли він знову потрапив до мого колеги, хлопець розповів, що у нього на планеті пройшло лише десять днів.”
  – Десять днів? Як таке можливо? Коли це було?
  – Я не знаю, він описував свою планету, як Землю… Ну, з колегою я зустрівся п'ять тисяч років тому, а хлопця він оглядав сімнадцять  тисяч років тому.
  – Стоп, тобто ваша тисяча років дорівнює нашому дню?
  – Напевно. Скільки тобі років, Лізо?
  – Мені дванадцять.
  – Зрозуміло. Нам треба тебе повернути, як можна швидше.
  – Так!
  – Ти не розумієш… У нас сяйво закінчується і планета зникає одразу. 
  – А в нас, вона у небі ще знаходиться кілька місяців.
  – Якщо ми тебе не повернемо, то ти залишишся тут назавжди.
  – Ні.
  – Чекай, Арджей, учора в лісі сяйва вже не було…
  – Можливо, Ліза впала далі від сяйва. Треба перевірити. Давайте підемо туди.
  – Стривай, а чому ти не на роботі?
  – Я слідкував за тобою і тепер я тут.
Ліза сиділа тихо, слухавши їх розмову і все думала, як таке можливо? “Цілих десять тисяч років дорівнює десяти дням? А, що зараз відбувається у дома? А, що з бабусею і дідусем?”
  – Лізо, давай підемо до лісу,  – сказала Елді, взявши її за руку.
  – Так, ідемо.
  – Тільки так  – не можна. Треба її заховати. Лізо, одягни речі Елді  – худі з капюшоном і поїдемо машиною. Якщо хтось побачить твій колір шкіри, то тебе  
заберуть у військову медичну частину.
  – На досліди?  –  налякано запитала Ліза.
  – Ні, на дослідження, але так ми можемо втратити багато часу.
Поки Елді з Лізою переодягались, Арджей подзвонив на роботу та домовився взяти декілька днів вихідних. Незабаром вони сіли до машини.