Розділ 2. Елді

  Ліза лежала на землі, коли почала чути: “Гей, дівчинко! Ти спиш?” 

  Хтось торкався її руки і обличчя, голос був схожий на дівчачий. Ліза почала розплющувати очі, але зробити їй це було дуже важко. Вона всього лише перечепилася, а враження було, ніби вона, падаючи, пролетіла кілометри.

  Ліза розплющила очі та побачила перед  собою дівчинку, на вигляд трішки доросліше за нею саму.

  – Ти жива,  – промовила незнайомка.  – Чого ти тут лежиш? Любиш спати на природі?

  – Ні, просто перечепилася. Чого вже так темно?

  – Так ніч вже почалась…

  – Ого, я довго лежала… 

  – Тобі допомогти дійти? 

  – Так, я живу неподалік від лісу.

  – Добре, пішли.

  – А як тебе звати? 

  – Мене  – Елді. А тебе?

  – Ліза. В тебе таке цікаве ім'я.

  – А я ніколи не чула твоє…

  – Ти приїхала до когось у гості? 

  – Ні, я тут з народження живу.

  – Дивно, скільки відпочивала тут влітку, а тебе ніколи не бачила.

  Промовивши це, Ліза поглянула на небо… Воно було темно – синє. Не таке, як, зазвичай, у ночі… З неба на них світив Місяць, і від нього було так світло, ніби це був ліхтар. І Ліза майже вперше придивилася до своєї рятівниці Елді… 

  Дівчина була брюнеткою, трошки вище за неї зростом, але мала світло–фіолетовий відтінок шкіри… “Хто ти така?!” – з подивом прокричала Ліза.

  – Ти таки сильно вдарилась головою…

  – Ти подивись на себе  – ти майже фіолетова!

  – А ти  – ні! – промовила Елді і відійшла від Лізи на крок…

  – Як ти тут опинилася?

  – Я тут живу! І була на прогулянці, коли ми помітили планету на небі! А, точно… Тоді я заховалася і побачила військову охорону та почала за ними слідкувати… А потім, так, я тікаючи, впала у якесь сяйво…

  – А, то ти з тієї планети! 

  – Якої?

  Елді підійшла до Лізи і вказала їй на іншу частину нічного неба. “ Я  – з Землі”,  – промовила Ліза.

  – Так, планета Земля з Сонячної системи… Але не нашої.

  – Не вашої? Я ж не могла опинитися на іншій планеті?

  – Я не знаю. Мій брат тобі би сказав чи можливо це, але ти справді занадто бліда. Ненормально бліда.

  – Навпаки! Я  – нормальна. І що мені робити?

  – Можеш піти до мене. Я постелю тобі на горищі і розповім про себе. Або, можеш залишитися у лісі.

  – Ні, я краще з тобою піду.

  Так, Ліза пішла до дому Елді.… Та провела її через задні двері будинку і тихенько піднявшись на горище, промовила: “Сьогодні тобі доведеться поспати тут. Я не можу тебе показати батькам. Вони бояться планет у небі і скоріше за все, викличуть військових, щоб тебе забрали. А завтра зранку я повернуся до тебе. В тебе є щось їсти?”

  – Так, є вода і бутерброди.

  – Добре, тихенько повечеряй і в сундуку є ліхтар та ковдри. Застели собі. В нас немає туалету на горищі, але є старі відра, які мама використовує для поливу квітів. Будь тихою, будь ласка.

  – Добре. Тільки повернись до мене.

  – Авжеж. Зможу зранку.

  Дівчата попрощалися і Ліза, тихо повечерявши, дістала ліхтар і ковдри. Застеливши підлогу, вона лягла дивилась у маленьке мансардне віконце на небо… 

  “Місяць і планета Земля… О, ні, а як же бабуся і дідусь? А батьки? Що зараз там відбувається? Мене більше нікуди саму не відпустять,  – думала вона”. Втома оволоділа Лізою і вона, нарешті, заснула.

   Настав ранок. Ліза прокинулась, як почула, що мама Елді піднімає її у коледж. Ще півгодини було чутно, як вони всі збираються  на вихід. 

  “Сподіваюся, Елді прийде”,  – весь час шепотіла Ліза.

  Після гучного закриття дверей пройшло хвилин двадцять, аж раптом двері знову грюкнули. І почалися доноситися звуки: “Бах, бах, бах”. “Елді сказала батькам? Мене зараз схоплять військові?” – подумала Ліза. Вона почала тихенько переповзати  й ховатись за різними коробками з речами…

  Двері на горищі відчинилися і почувся дівчачий голос: 

  “Лізо?... Ти тут?”.

  – Елді!  –  радісно вигукнула Ліза та вибралась назовні.

  – Я подумала, що ти вже зникла.

  – Ні, я заховалася.