Розділ 21. Рідні люди

— Джо Бет! — я кинулася обіймати сестру.

Я так довго шукала її, що не могла повірити своєму щастю. Ми були в дитинстві дуже близькі, я не пережила б, якби з нею щось трапилося. Коли Джо Бет випустила мене з обіймів, я довго дивилася на неї, не знаючи, що сказати. Я підмітила, що ми з нею були не дуже схожі зовні, тільки волосся однакове і очі. Джо Бет більше на маму була схожа, а я на бабусю.

— А ти красуня! — Джо Бет оглянула моє вбрання з голови до п'ят. — Показала прогресистам, хто найкращий?

— Так, — я посміхнулася. — Там тато. Я його бачила.

— У Форт-Стоуні?

Я кивнула. Ми пішли додому до бабусі, я розповіла їм обом усе про тата, передала його привіти та батончики. Ми так легко спілкувалися, ніби бачили один одного вчора, і не було цих 14 років розлуки.

— А тепер ти розповідай, куди зникла так надовго з поселення? — закінчивши говорити про тата, я вирішила розвідати, де була сестра. — Ми з бабусею вже почали хвилюватися за тебе.

— Один бродячий торговець повідомив, що двері в бункері з яким він часто торгував, заклинили, і жителі просять про допомогу. Ми пішли їх рятувати. Виявилося, що поблизу трапилася перестрілка між військовими та радикальними бунтівниками. Військових було багато і радикали не могли з ними впоратися, дехто був убитий. Четверо людей, що вижили з усієї групи, кинулися рятуватися в бункер. Там мешкали кілька сімей, яким було комфортно ховатися під землею. Вони періодично виходили назовні для полювання та торгівлі, а решту часу тримали двері зачиненими. Коли радикали тікали від військових, двоє чоловіків із бункера саме поверталися додому, а радикали вбігли разом із ними. Військові стріляли по бунтівникам і пошкодили механізм дверей — вони зачинилися, але назад відкрити їх зсередини було неможливо. Військові зазвичай надто тупі, щоб відкрити двері зовні, а виламати силою її дуже складно. Вони пішли, але періодично навідувалися до бункеру, сподіваючись, що люди самі полагодять двері і військові зможуть забрати радикалів. Нам довелося дуже довго ховатися у лісі біля бункера, зламуючи двері у перервах між візитами військових. Але ми змогли відкрити ці чортові двері, забрали з бункера і радикалів, і тамтешніх мешканців і привели всіх сюди. Так як двері більше не зачинялися, бункер перестав виконувати захисну функцію і люди не захотіли там залишатися. Ми запропонували їм наше поселення і вони погодилися. Ось і вся історія.

— А де зараз ці радикали? — поцікавився Ієн.

— У будинку наших бунтівників.

— Чудово. Потрібно з ними познайомитись. Заодно скажемо нашим, щоб полонених звільнили. І Мойрі журнали передамо.

Мені не дуже хотілося знову бачитись з Олівером, але я знала, що треба проконтролювати питання з полоненими. Я мала на власні очі побачити, як Марлен і Гейла живими випускають назовні. Звичайно, Ієн не дав би їх образити, але мені важливо було самій переконатися в безпеці полонених.

З Олівером ми зіткнулися в прихожій будинку бунтівників. Він збирався на свою зміну охороняти ворота.

— Що за люди ці нові бунтівники? — Ієн зупинив Олівера біля дверей.

— Двоє чоловіків — одному під 60, але він дуже активний, затятий ненависник прогресистів, класний мужик загалом, а другому близько 40, він спокійніший, але теж відчуває гостру ворожість до цих гадів. Ще з ними були дві дівчинки-близнючки, їм по 17 років. Втекли з Форт-Найту від прийомних батьків і приєдналися до банди бунтівників. Дівчата на кухні зараз Мойрі допомагають, а мужики у вітальні були, коли я йшов.

— Добре. Я з ними поспілкуюсь. Полонені в порядку? — Ієн глянув Оліверові прямо в очі.

— Так, — обличчя Олівера перекосила невдоволена гримаса.

— Ми принесли їм ліки, треба їх відпустити.

— Ось сам ними й займись! — Олівер почав закипати. Його явно дратувало наше добре ставлення до городян.

— Машину даси?

— Дам. Тільки позбав мене від їхньої присутності якнайшвидше, — Олівер дістав ключ зі своєї зв'язки і простяг його Ієну. — Повернеш ключ, потім введеш на панелі «34LP5M92AF» і вибереш машинку до смаку.

Ієн записав на клаптику паперу пароль і Олівер вирушив на чергування. Ми пішли у вітальню побачити новеньких. Ієн привітав знайомих йому хлопців і раптом завмер. Я простежила за його поглядом. Він, не відриваючись, дивився на немолодого чоловіка в дальньому кутку кімнати, який спілкувався зі своїм товаришем.

— Батьку? — я побачила розгубленість на обличчі Ієна.

Чоловік відразу повернувся і підскочив з дивана, розплившись у широкій посмішці.

— Ієне, синку, це ж треба, і ти тут! — чоловік заключив Ієна в міцні обійми. — Який ти вже дорослий! Я такий радий тебе бачити!

— Значить, ти радикал… — Ієн явно не зрадів цьому факту і дивився на батька серйозно. Хоч він і передбачав такий розвиток подій, все одно прийняти його було тяжко.

— Саме так, Ієне, — його батько говорив про свої погляди радісно, ​​ніби радикальні ідеї були чимось правильним. — Хіба можна до прогресистів ставитись по-доброму? Вони — зло!

— Можна, — Ієн відсторонився від батька. — Вбиваючи їх, ми нічого не досягнемо, крім ще більшої руйнації. Вони мають знання, які можуть допомогти звичайним людям, тому нам потрібен з ними мир. Я за розумну співпрацю, як і раніше.

— Але Ієне! — в очах його батька блиснули блискавки. — Вони ж убили твою матір! Як ти можеш бажати з ними миру?!

— Мою маму вбив рак. Все. Крапка, — Ієн був спокійний, але я відчувала, що він злиться. — І він уб'є інших матерів, якщо ми дозволимо емоціям переважувати над розумом. Зрівнявши із землею прогресистів, ми зруйнуємо наш світ повністю. Ми відкотимося на сотні років тому у розвитку. Як ти не зрозумієш цього, тату? Ми собі лише гірше робимо війною. Але показавши прогресистам, що ми не вороги, не божевільні дикуни, а розумні люди, ми зможемо отримати мир, свободу та знання. Ми матимемо можливість розвиватися, а не деградувати. Ось що має бути нашою метою. Насильство не принесе щастя.