Розділ 20. Робота під прикриттям

Поза всяким сумнівом, переді мною стояв мій батько. Більше сивини у темному волоссі, більше зморшок на обличчі — але це був він!

— Міллі? — тато теж мене одразу впізнав. — Це правда ти?

— Я знала, знала, що зустріну тебе тут! — я кинулась татові на шию. У ніс одразу вдарив знайомий запах одеколону. Як же я скучила за татом!

— Тихіше, Міллі, тихіше, якщо нас помітять, то все моє прикриття злетить до біса, — тато поцілував мене в чоло, зовсім як у дитинстві, але тут же відсторонився.

— Тут нас звуть Марлен і Гейл, — Ієн підійшов до мого батька і простяг йому руку, той потис її.

— Добре, — тато кивнув. — Давайте присядемо.

Ми сіли на дивані біля карткового столу. Тато переніс на нього напої та закуски з барної стійки.

— Я просив нас не турбувати, тож гру в карти зображати не треба. Але про всяк випадок треба бути обережними, — тато простяг мені келих червоного вина, а Ієну — склянку з віскі. — Отже, за зустріч.

Я трохи відпила зі свого келиха. Вино мало терпкий, трохи солодкуватий смак та насичений аромат. Без сумнівів, я пила дорогий, вишуканий напій, не рівня тим, що валяються в зруйнованих магазинах. Добре тут живуть!

— Чому Луїс Уайт? — мені було цікаво: чи це випадкове ім'я, чи воно щось означало для тата.

— На згадку про твою бабусю, — тато зітхнув. — Луїс — відсилання до її другого імені Луїза, а Уайт — до її дівочого прізвища Б'янкі[1]. Вона не встигла сховатись у бункері на початку війни, загинула десь біля будинку. Я вирішив, що такий псевдонім буде хорошим для роботи з бунтівниками.

— Хто тобі про неї таке сказав? — я прошипіла обурено. — Брехня! Бабуся жива. Я її вранці бачила. Вона живе в Пойнт-Хейвені і просила передати тобі привіт і шматок пирога, якщо ми зустрінемося.

Я дістала з сумочки пиріг і декілька штучок печива, загорнутих в пергаментний папір, і простягла татові. Він ніби заціпенів від моїх слів, дивився на мене, не відриваючись, але при цьому думками був далеко.

— Мама жива… — прошепотів він тихо, ніби не вірячи своїм словам.

Я чудово розуміла татовий стан. Одна річ не знати, що трапилося з твоїми батьками і зовсім інша — бути впевненим у їхній смерті, а потім дізнатися, що це брехня. Я так само була шокована звісткою про те, що дідусь живий.

— Мені прогресисти з мого начальства сказали, що вона загинула у Роадоуні, бо не захотіла вирушати в ілюзію. Мені пообіцяли, що решта моїх родичів буде під захистом — у сховищі та в місті, якщо я співпрацюватиму. В іншому випадку, на них також чекає смерть, — до тата повернувся нормальний голос. — Весь час мені казали, що ти, Джо Бет і ваша мама міцно спите в ілюзії, і вам нічого не загрожує. Але моя мати жива, ти не спиш... Я вже не знаю, що й думати.

— Джо Бет теж, до речі, прокинулася, — я допила вино і знаком попросила тата освіжити келих. — Бабуся її бачила, але я ще ні. Вона пішла з загоном бунтівників і поки що не повернулася. Ми обидві з нею бунтівниці, лише у різних групах.

— Треба ж, — тато залпом осушив свою склянку з віскі і налив ще. — Ви обидві такі дорослі, такі сміливі. Я стільки пропустив. А про маму свою ти щось знаєш?

— Нічого, крім того, що її занурили в ілюзію, — я похитала головою і раптом дещо згадала з його слів. — Ти сказав, що наших родичів помістили в ілюзію та місто. Я правильно почула? Хтось є у місті?

— Так, — тато кивнув. — Дядько Френк із сім'єю. Він знав, що Зоуї не відправлять в ілюзію через малий вік, тому ми довго торгувалися з прогресистами щодо їхнього становища. У результаті дядько Френк і тітка Еліс погодилися на тестування у науковому центрі Форт-Найта та їх там залишили. Вони приїжджали кілька разів сюди, я спілкувався з ними. У них тепер є і син — Айзек Альберт Грант, йому вже 9. Але за документами тітка з дядьком перебувають у бункері, як і я.

— А що дідусь? — я продовжувала розпитувати. На душі було так тепло від того, що я за один вечір дізналася про стількох родичів. — Бабуся мені розповіла, що його смерть була фальшивою.

— Дідусь в порядку. Теж знаходиться у Форт-Найті, задіяний у якійсь ілюзії. Я його не бачив, мені заборонено залишати Форт Стоун, але дядько Френк сказав, що бачив його в капсулі ілюзії, все з ним було добре. Він потрібний прогресистам.

— Залишилося тільки знайти маму і дочекатися повернення Джо Бет із походу, — я не вірила, що знайшла майже всіх своїх родичів. Як же все чудово склалося! Просто дивовижно!

Весь час, що ми з татом балакали, Ієн мовчки пив віскі і куштував закуски. Дочекавшись, коли ми закінчимо обговорювати наших рідних, він втрутився у розмову.

— Я дуже радий, що ви зустрілися, але нам обговорити справи потрібно.

— Так, справді, ми ж тут у справі зустрілися, — тато враз став серйозним і перестав усміхатися. — Я можу дізнатися твоє справжнє ім'я для початку?

— Ієн Калверт, але при сторонніх називайте мене Гейл, а Міллі — Марлен.

— Добре, я запам'ятаю, — тато відставив порожню склянку з віскі і звернувся до мене: — Ти поїж щось, сонечко, бо тільки п'єш. Ось дуже смачний жульєн у картоплі, обов'язково спробуй. А ми поки що про справи поговоримо.

Я потяглася до тарілок з їжею та налила собі ще вина. Жульєн справді виявився смачним, а незвичайна подача в човниках із картоплі лише посилювала приємне враження від страви.

— Ну, Ієне, розповідай, що там потрібно Гарланду. Він взагалі в порядку?

— Так, у повному. Так само сидить у своєму бункері в лісі і всіма командує, — Ієн посміхнувся. — Ми нещодавно пробралися до покинутої лабораторії і знайшли цікаві записи. Ознайомившись із ними, Гарланд дійшов висновку, що нам потрібна допомога фахівця. У нас виникли деякі питання.

— Я слухаю.

— У тих записах йшлося про те, що людина, яка пролежала в ілюзії понад 15 років, втрачає можливість відновити пам'ять про минуле. У зв'язку з цим постало важливе питання: йшлося про застарілі розробки чи інформація все ще актуальна?