Розділ 18. Сімейні таємниці

Прокинутися в обіймах Ієна, відчути його тепле дихання на своїй шиї — було щось в цьому нереальне, ілюзорне. Я кілька разів себе вщипнула, щоб переконатися, що не сплю. Я не спала і це було дивовижно.

Нам треба було поспішати далі, але я хотіла залишитися тут назавжди. Знаю, на мене впливали емоції пережитого вночі, але у глибині душі мені справді хотілося десь осісти. Проте я нагадала собі, що мені потрібно знайти рідних, а Ієн… Ієн завжди поруч. Ми можемо бути щасливі і в іншому будиночку і навіть просто неба, поки ми разом.

Похапки поснідавши, ми покинули наш персональний рай і попрямували до Пойнт-Хейвена. За підрахунками Ієна ми мали потрапити в поселення при світлі дня, тому ми так поспішали. Ми вже пройшли більшу частину дороги і нам ніхто не зустрівся. Мене це насторожило.

— Ієне, ти ж казав, що дорога в Пойнт-Хейвен небезпечна.

— Я збрехав, — Ієн засміявся. — Просто не хотів, щоб ти без мене йшла. Але взагалі тут іноді трапляються всякі тварини з лісу, які мутували. Часто ходять торговці, але вони народ нешкідливий. Рейдери вважають за краще оминати дорогу на поселення стороною. Їм тут ловити нічого, у поселеннях гарний захист.

Ось воно що, виявляється.

— Ти що давно задумав мене затягнути подалі в ліс? — я посміхнулась.

— Ну, не те щоб давно, — Ієн зупинився, щоб дістати пляшку з водою з рюкзака. Попивши, він продовжив: — Після нашої розмови у лабораторії. Я багато думав про нас, багато вагався. Знаєш, адже я зі смерті матері нікому не говорив «люблю». Все боявся, що покохавши, знову втрачу. Просто не дозволяв собі ні з ким наближатися. Звідси і мої безглузді жарти та легкий флірт із дівчатами, замість щирих почуттів. Ти щось у мені змінила.

Ієн справді був зараз іншим. Справжнім, серйозним, душевним — таким, в якого я закохалася в ілюзії. Мені було приємно, що саме я розкривала у ньому ці риси. Я підійшла, щоб залишити легкий поцілунок на його губах, Ієн у відповідь мене міцно обійняв.

— Обіцяєш, що не помреш до глибокої старості? — Ієн поцілував мене в маківку. — Обіцяй, що не кинеш.

— Обіцяю.

Мене вразила незвична слабкість Ієна. Він не був схожий ні на самого себе, ні навіть на того, з ілюзії. Я бачила нового Ієна — слабкого хлопчика, який прагне любові та турботи. Він втратив її зарано, і зараз я могла повернути йому втрачене, просто кохаючи його. Так просто для мене і так багато для нього!

— Ходімо, — Ієн випустив мене з обіймів і ми пішли далі вузькою ґрунтовою дорогою вздовж лісу.

Після холодної ночі сьогодні вперше за довгий час через хмари зрідка, але виглядало сонце. Я ловила його ніжні промені, насолоджуючись довгоочікуваним теплом. Небо вже почали розфарбовувати рудуваті промені сонця, що заходило між насичено синіх хмар, коли за черговим поворотом перед нами виросло поселення. Воно розкинулося в низині між скелями, завдяки чому виглядало досить укріпленим. Високий кам'яний паркан з колючим дротом по периметру лише посилював враження. Ми поспішили до воріт.

— Гей, Олівере, впусти нас! — Ієн крикнув одному з чоловіків на спостережній башті.

— О, Ієне, давно тебе не було. Зараз спущусь і відкрию, почекай.

Від слів охоронця мене кольнуло неприємною думкою. Що, якщо бабусі тут немає?

— Ієне, коли ти востаннє тут був?

— Місяця чотири тому. А що?

— І ти не зустрічав мою бабусю? Адже бабуся Розі казала, що вона пішла сюди півроку тому.

— Міллі, заспокойся, — Ієн зрозумів, що мене турбує. — Я приходив сюди до своїх хлопців. У них тут підпільна банда бунтівників, як вони себе називають. Природно, що я не цікавився списком усіх, хто тут живе. Та й особливо не розгулював по поселенню. Може, я бачив твою бабусю, але не звернув уваги. Я тоді не знав, що вона твоя бабуся. Я сотні облич зустрічаю, коли подорожую, всіх і не запам'ятаєш.

Мені трохи полегшало. Даремно я себе накручую. Коли нам відчинили ворота, я відразу ж звернулася до охоронця:

— Олівер, так? Скажи, а тут проживає Альберта Грант? Їй має бути 74 роки.

— Бабуся Берта? — Оліверові губи розтягнулися в посмішці. — Звісно! Вона вже як півроку тут мешкає. Все поселення засадила трояндами.

Моє серце пропустило удар. Я забула, як дихати. І як говорити теж забула. Я просто стояла і, посміхаючись, як дурненька, дивилася на Олівера.

— Де ми можемо її знайти, Олівере? — Ієн врятував становище, побачивши, що я зависла на радощах.

— Будинок поруч із продуктовим магазином, де був великий сад, пам'ятаєш? — Ієн ствердно кивнув. — Ось там вона живе. А ви чому її шукаєте?

— Міллі — її внучка, — Ієн кивнув на мене.

— Ще одна? — Олівер здивовано підняв брови.

— Джо Бет теж тут? — до мене нарешті повернувся дар мови.

— Була тут, але пішла з загоном якийсь час тому. Справжня заноза в задниці, але справі нашій добре допомагає. Все чекаємо на їх повернення. Гаразд, не затримуватиму вас, потім поговоримо, Ієне. Ти ж через тих двох, що наші спіймали, прийшов?

— Так, пробиратимемося до міста.

Олівер побажав нам удачі, ми попрощалися з ним і поспішили до будинку моєї бабусі. Мене охопило таке хвилювання, що я ледве стояла на ногах. Якби знала, куди йти, то побігла б, поповзла б, полетіла б на крилах!

— Це тут, — Ієн зупинився біля невеликого акуратного будиночка. В одному з вікон уже горіло світло.

Я в нерішучості завмерла. Невже зараз я побачу свою бабусю, яку зовсім нещодавно вважала мертвою? Я ніяк не могла вгамувати серцебиття. Ієн узяв мене за руку і рішуче відчинив хвіртку на низенькому паркані. Ми підійшли до дверей і постукали. За хвилину двері відчинилися і я побачила її — мою бабусю, живу, усміхнену, але трохи старішу, ніж була.

— Бабусю Берто! — мій голос був схожий на здавлений писк, але вона мене почула.

— Міллі! Ти знайшла мене? — бабуся не була такою розгубленою, як я й одразу ж кинулася мене обіймати. — Як я рада тебе бачити!

— А я як… — мої ноги почали підкошуватись і бабуся посадила мене в крісло. — Я думала, що ти загинула тоді, під час бомбардування. А потім ти померла у моїй ілюзії. Я… я тільки нещодавно дізналася, що ти жива.