Розділ 13. Несподівані одкровення

Через п'ять днів ми вирушили до тієї лабораторії. Шлях був неблизький, хоч і була вона не так уже й далеко. У колишні часи на машині ми б дісталися туди за 3-5 годин, але у нас були тільки наші ноги та важкі рюкзаки з харчами та спальними мішками, не кажучи вже про зброю. Ієн сказав, що не треба поспішати, тому що втома нам ні до чого. У разі зустрічі з ворогами нам потрібно бути бадьорими. У результаті шлях до жаданої лабораторії зайняв цілих три дні. Натомість ми майже не втомилися та пристойно підвищили свій рівень витривалості. За часи дороги не трапилося нічого примітного — жодних зустрічей чи нападів. Я вже розчарувалася в поході, але насправді все тільки починалося.

Ми вже були зовсім поряд з лабораторією, бачили її сірі міцні стіни, коли в повітрі почувся підозрілий гомін. Було схоже на гомін вертольотів.

— Твою матір! — Ієн голосно вилаявся. — Тільки цього нам не вистачало! Бігом до лабораторії!! Зараз буде обстріл. Там поруч має бути табір рейдерів, прогресисти, схоже, збираються їх нагодувати кулями та бомбами.

Ми рвонули в бік лабораторії з усіх ніг. Не можна, щоб нас помітили прогресисти. Ми були зовсім близько від входу, як тут, зовсім не вчасно, мене накрило. Спогади — вони ринули такою потужною хвилею, що я мало не захлинулась від їхнього нестримного потоку. Я бачила все настільки ясно, що стало страшно. Обстріл і вибухи бомб одночасно чулися в теперішньому часі та спливали в пам'яті. Я згадала, нарешті, що тоді сталося.

Спочатку до нашого підвалу спустилися люди в уніформі і попросили тата піти з ними, для надання якоїсь допомоги. Він пообіцяв незабаром повернутися, але не повернувся. Ми довго чекали на нього, поки за нами не прийшли військові і не запропонували вирушити на їхніх автобусах у надійніше сховище, ніж наш підвал. Ми погодилися і під кулями рушили до автобусів, у які вже повним ходом садили людей. Незважаючи на те, що всі поспішали, нам довелося деякий час простояти на вулиці, ризикуючи зловити кулю. Я вся тремтіла від жаху, але бабуся мене ласкаво погладжувала по голові, намагаючись заспокоїти. У автобусі, що призначався нам, виявилося всього два місця, і мама вирішила взяти мене на руки, не бажаючи ні залишати нас, ні чекати наступного перевезення. Вільні автобуси поки що не під'їхали. Я кричала та просила бабусю поїхати з нами. Вона теж могла взяти сестру на руки. Бабуся тільки чмокнула мене та Джо Бет у щоку і пообіцяла, що приїде з наступним. Вона хотіла допомогти розмістити інших дітей, підтримати їх, адже дехто вже залишився без батьків. Я витерла сльози та дозволила розлучити себе з бабусею. Автобус уже від'їжджав, коли чергова бомба розірвалася десь поблизу. Я побачила, як купа людей, включаючи мою бабусю, повалилася на землю. Я зістрибнула з маминих колін і побігла в кінець автобуса, щоб усе розгледіти. У вухах дзвеніло від вибуху і маминих криків «Міллі, не дивись!!», але я не звертала на них уваги. Я припала до вікна, намагаючись побачити бабусю. Ось вона, лежить, здається ціла. Начебто вона поворухнулася і підвелася, але я не була певна. Я просила зупинити автобус, але всі були проти. Не можна повертатись назад, надто небезпечно. Будь-якої миті бомба може потрапити в автобус, тому потрібно було швидше дістатися до укриття. Мені довелося повернутись на своє місце. Незабаром я затихла в обіймах мами, від пережитих вражень мене зморило сном. Прийшла до тями я вже в тимчасовому сховищі. Переді мною сидів Ієн і щось розповідав, намагаючись розважити. Решту я вже пам'ятала.

Усередині все стиснулося від спогадів, що нахлинули, я зачепилася ногою за якийсь уламок і розтяглася на землі. Вставати не хотілося — тільки лежати, довго, нескінченно, прикривши голову долонями, поки біль усередині не пройде. Але сильна рука мене різко підняла і підняла на ноги.

— Не час лежати! — крикнув Ієн і, продовжуючи тримати мене за руку, потяг до входу до лабораторії. Я міцно вчепилася за нього, боячись, що в мене потрапить снаряд і нас відірве один від одного назавжди.

Над входом до лабораторії був навіс, але все ж ми були на виду і в нас могли поцілити. Лотта, нервуючи і матюкаючись упівголоса, намагалася зламати двері, керуючись отриманою інструкцією. Нарешті їй це вдалося і ми проскочили всередину. Для надійності ми спустилися в підвальне приміщення, де точно будемо захищені від обстрілу. Ми опинилися у великій кімнаті відпочинку з кількома диванами та столами, розкиданими по підлозі матрацами, частина приміщення була розділена перегородками. В покинутих лабораторіях сигналізації не було, тому ми могли знаходитися тут скільки завгодно довго і не побоюватися прибуття військових. Втім, нам із головою вистачало й тих, що літали над нами. Залишалося сподіватися, що вони нас зі своєї висоти не помітили і не завітають у гості. Коли я висловила свої побоювання Ієну, він запевнив мене, що ми в безпеці. Військові лише обстрілювали задані території, а не вишукували втікачів. Вони навіть не дивилися вниз, просто бездумно стріляли по виданих координатах, сліпо виконуючи накази прогресистів.

— Ті, що літають, нічим не кращі за роботів, — Ієн тільки всередині лабораторії відпустив мою руку. — Бездумні вояки, їм не дають премій за втікачів, тож вони роблять виключно те, що їм наказали. Їх навіть можна підкупити, якщо зустрінеш на землі. Вони переважно не ідейні, зазвичай працюють тільки за гроші. Тож великої небезпеки для нас не становлять.

Без підтримуючої руки Ієна я раптом відчула себе слабкою і, скинувши рюкзак зі спини, опустилася на матрац у кутку поруч зі столом. Ієн теж скинув рюкзак і сів поруч. Інші розбрелися по кімнаті, теж розташувалися на відпочинок.

— Злякалася обстрілу? У тебе це вперше? — Ієн сидів надто близько і я відчувала, як від нього солодко пахне лавандою.

— Мене, звичайно, ще не обстрілювали з повітря, але справа не в цьому, — я зробила кілька глибоких вдихів, втягуючи ніздрями заспокійливий аромат лаванди. — До мене повернулися спогади. Про бабусю. Ти мав рацію, покликавши мене з собою.