Розділ 12. Спогади

До нашого нового будинку ми діставалися дві доби. Погода була похмура, раз у раз накрапав дощ, що додатково сповільнювало нашу подорож. Ми намагалися робити менше привалів, щоб швидше дійти, але нам важко було йти з речами без зупинок. Навантажені рюкзаками і валізами на колесах, зі зброєю наперевіс ми так втомилися від тривалої ходьби, що замертво впали прямо у вітальні — хтось на диван, хтось у крісло, а хтось прямо на підлогу. Не хотілося ні рухатись, ні навіть говорити.

Віддихавшись, ми почали оглядати нашу нову оселю. Сейдж і Томас знайшли величезний триповерховий особняк із садом, розташований у відокремленому місці поряд із лісом. Він зумів вистояти у цій війні і не впав під градом атак. До найближчих уцілілих будинків іти було близько півгодини, але вони були порожні. Не знаю, що тут за місце таке, що ніхто в ньому не оселився. Може, тут немає інших людей через те, що добиратися сюди треба через найбільші нагромадження уламків на Руїнах. Прості люди вибирають зручно розташовані будиночки, а ми шукали насамперед безпечне укриття та багато кімнат. Зазвичай такі будинки також відхоплюють громади, але вони, крім захищеності, зацікавлені й у тому, щоб їх могли знайти втікачі. Ми ж, навпаки, потребували таємного сховища. Чим менше людей на нас натрапить, тим краще.

Усередині будинок виглядав не гірше, ніж зовні. У ньому було багато обставлених кімнат, кілька санвузлів та велика бібліотека на третьому мансардному поверсі. Крім бібліотеки в мансарді була напівпорожня вітальня, одна маленька спальня та мініатюрна ванна кімната. Ієн поцікавився, чи хоче хтось зайняти цю кімнату, але всі відмовилися. Деякі жили парами, навіть Ві воліла спати в одній кімнаті з Лоттою, тому що любила побалакати перед сном. Тільки Калеб і я любили самотність. Ієн брав кімнату на одного тільки, якщо були вільні. У решті випадків він ділив житло з Томасом, Гленном чи Грегом. Калеб не захотів жити під дахом, Ієн віддав перевагу кімнаті побільше на першому поверсі, а я ж навпаки була тільки рада жити в мансарді. Як же я скучила за цими скошеними стелями! Вони нагадували мені про дитинство, щасливий довоєнний час. Кинувши свої речі у кутку, я оглянула свою кімнатку. В якості спального місця тут стояв невеликий старенький диван, але мені його цілком було достатньо. Біля вікна притулився стіл із двома стільцями, а біля стіни розташувалася книжкова шафа з затишним кріслом, поряд з диваном стояла тумбочка, а біля дверей була платтяна шафа. Більш ніж достатньо для однієї людини. Я влаштувалась із зручністю і була задоволена, що ні з ким не довелося ділити кімнату. Мені подобалася Вайолет, але я хотіла трішечки тиші, щоб ніхто не заважав розмірковувати над думками, що мене турбували. Я звикла бути самотня. Вайолет була занадто балакучою. Можливо, пізніше, коли я приведу свої почуття та думки до ладу, я з нею подружуся. Зараз мені хотілося побути одною, наскільки це було можливо, живучи з групою людей.

Через кілька днів після облаштування в новому будинку я помітила, що Ієн, Вайолет і Сейдж із Томасом кудись збиралися. Виявилося, що вони йдуть у рейд по їжу. Хлопці знайшли покинутий супермаркет трохи подалі від будинку, коли шукали житло і вирішили, що потім туди навідаються. Ієн запропонував піти з ними, і я погодилася. Відверто кажучи, мені набридло стирчати вдома і займатися приготуванням, читанням та малюванням. Мені подобалися домашні заняття, але моє тіло жадало руху. За останні півроку я звикла до активного способу життя, подорожей, навіть до небезпеки. І коли мені випала можливість хоч трохи пройтися, я вирішила її не пропускати. Я перевірила свою зброю, схопила порожній рюкзак у прихожій і поспішила слідом за рештою, бо вони вже вийшли за ворота.

— Гей, Міллз, поспіши! — цей варіант мого імені ножем різонув по вухах. Так іноді називав мене Ієн в ілюзії, тільки він. Але тут же інший Ієн. Він не міг знати, що знав ілюзорний. Як так? Невже і йому теж спало на думку таке ж скорочення?

У мене не було часу стояти і роздумувати, тому я наздогнала Ієна і просто запитала:

— Чому ти мене так назвав?

— Не знаю, мені здалося, що добре звучить. Тобі не подобається?

— Подобається. Просто здивувалася. Ти мене вже називав так, в ілюзії. Більше ніхто.

— Цікаво, — Ієн посміхнувся і відстав від решти компанії, щоб поговорити зі мною віч-на-віч. — Я весь час ламаю голову над тим, де ми могли познайомитися, але поки що нічого не можу згадати. А ти?

— Я теж ніяк, — я понизила голос. Не хотілося, щоб решта чула нашу розмову.

— Давай подумаємо разом... — Ієн теж говорив тихо. — Ми з одного міста. Можливо, ми бачили один одного у школі чи в магазинах. Роадоун — місто маленьке, ми, напевно, не раз бачилися, навіть якщо не були знайомі.

Ми з Ієном з'ясували, що обидва з Роадоуна, коли я заповнювала інформацію про себе в їхньому журналі. У кожній громаді, групі людей був такий журнал, куди вносилися дані про людей, що проживають у них, а також про тих, хто заходив як гість. Така докладна інформація була необхідна для пошуку рідних та друзів. Кожен міг переглянути журнал та дізнатися, чи був у громаді хтось із його пошукового списку.

— Я в дитинстві майже ні з ким, окрім сестри та двох дівчаток, не спілкувалася добре. Може ми по сусідству жили? У нас був невеликий двоповерховий будиночок із ставком та трояндовим садом. Багато, дуже багато троянд. Бабуся їх любила. А яке чудове, ароматне варення вона варила з пелюсток чайних троянд!

— Здається, я пригадую один будинок з трояндами, — Ієн задумливо потер щетину, що відросла. Мені подобається, коли чоловік гладко поголений, але Ієну йшло, коли він був трохи неголений. — І я точно впевнений, що жодного разу не заходив туди і не був знайомий ні з ким із його мешканців. Може після перших вибухів ми опинилися в одному бункері перед тим, як нас відправили в ілюзію? Туди як раз людей з одного міста звозили. Мені на той час було 16 років, а тобі?

— Мені 8. Я була в бункері разом із мамою та старшою сестрою.