Розділ 8. Самостійний шлях

Як мені не було затишно і спокійно в Колдвілльській громаді, але моя душа рвалася назовні, на пошуки близьких. Через три дні після нашої вилазки до Сховища №353 я пішла до Грейс Роадз, щоб повідомити, що покидаю громаду. Грейс мене чудово зрозуміла і утримувати не стала. Тільки поцікавилася, чи маю запаси та карти з необхідною в Руїнах інформацією. Я сказала, що мене всім забезпечили.

— Дякую вам, Грейс, за те, що прихистили мене і навчили, — я була щиро вдячна їй за все, що вона та інші мешканці громади для мене зробили.

— Це наш обов'язок, — Грейс знизала плечима і посміхнулася.

Я вже встала, щоби йти, але зам'ялася, думаючи, чи варто їй говорити те, що хотіла. Все ж таки я вирішила сказати.

— Грейс, якщо я зустріну ваших рідних або дізнаюся про якусь інформацію про них, я обов'язково передам вам. Мені Ханна розповіла і я записала всі необхідні дані.

Грейс мовчала. Між нами повисла ніякова пауза. А потім вона встала і зробила дивовижну для неї річ — обійняла мене і розплакалася.

— Дякую тобі, Міллі ... — Грейс глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Удачі тобі!

Я була зворушена таким поривом і сама мало не розплакалася. Попрощавшись із Грейс, Ханною, Ненсі, Норою та іншими, я покинула безпечні стіни Колдвілльської громади. Шлях я тримала на північ. Саме там була одна з найближчих громад біля Сховища №353. Я вирішила, що буде логічним спробувати пошукати сестру там.

Було трохи страшно залишати надійну громаду і знову залишитися однією. Але я вірила, що впораюся. Ніхто не повинен був мені допомагати, вказувати шлях, адже кожен має своє життя. Я б могла піти із загоном торговців, але вони прямували у протилежний бік, туди, де було моє сховище. Іти назад у це місце мені точно не мало сенсу. Я вирішила, що потрібно якнайшвидше дістатися до наміченої громади, тому йшла з мінімальними зупинками. Було важко, але мене підштовхувало бажання якнайшвидше знайти сестру. Кілька разів мені довелося заночувати в холодних вогких підвалах покинутих будинків, перш ніж я нарешті дісталася громади.

Це був звичайний великий особняк, що місцями обвалився, з розбитими вікнами, але обгороджений стіною з уламків і з озброєною охороною. Я підняла обидві руки, привертаючи до себе увагу та показуючи, що я прийшла з миром. Один із чоловіків, які охороняли периметр, підійшов до мене.

— Чого тобі? — він був не дуже привітний.

— Це громада Олд Менор?

— Так, — кивнув охоронець.

— Я шукаю сестру. Чи можу я увійти всередину?

Охоронець дістав із-за пояса якусь плоску штуку і провів нею переді мною. Схоже, це був сканер.

— Вибухівки нема, можеш проходити.

— Ви боїтеся підривників? — здивувалася я.

— Так, бувають такі випадки, — охоронець все ще був похмурий, але відчинив ворота і пропустив мене всередину.

— А де мені знайти вашого лідера? — мені не дуже хотілося розпитувати охоронця, він мені не подобався, але більше запитати не було в кого.

— Іди в дім, спитаєш усередині когось.

Зрозуміло, на допомогу від нього чекати не доводилося. Втім, мабуть, йому не можна було залишати пост. Двері в колишній особняк якогось багатія, а нині притулок втікачів, були відчинені. Я зайшла всередину і озирнулася. На мене відразу звернула увагу одна з жінок у вітальні.

— Новенька? — з цікавістю глянула на мене, піднявши брову, і підійшла ближче.

— Подорожую. Шукаю сестру, — пояснила я. — Її звати Джоана Елізабет Грант. Тут такої нема?

— Не зустрічала, — жінка знизала плечима. — Але я тут лише півтора роки. Можливо, вона й була раніше. А може з'являлася, коли я була в рейді. Ти краще уточни у Джонаса — він наш лідер. Ходімо, я тебе проведу до нього.

Я була рада, що не всі тут такі похмурі й нечуйні, як охоронець, тому з вдячністю поспішила слідом за жінкою.

— Я Алана. А тебе як звуть? — поцікавилася жінка, поки ми йшли до їхнього лідера.

— Емілія.

— Я так розумію, ти затримуватись у нас не станеш?

— Дня на два чи три, якщо можна. Хочу перепочити і обміркувати подальший план дій, якщо ваш Джонас нічого не чув про мою сестру.

— Так, звісно, ​​не питання. Вільне ліжко у нас завжди знайдеться, — запевнила мене Алана. — А ти вже мешкала в якійсь громаді? Давно у реальному світі?

— Нещодавно, півтора місяці. Жила весь цей час у Колдвілльській громаді у Грейс Роадз.

— Ясно, знаю її. Бувала там. Ми з ними інколи контактуємо.

— Я так думаю, про її рідних ви нічого не чули? — спитала я про всяк випадок.

— Та ні, — Алана заперечливо похитала головою. — Якби впізнали, то одразу повідомили б їй.

Вона привела мене до Джонаса, у якого я розпитала про сестру. На жаль, у його записах не значилася Джо Бет і про жодних інших моїх родичів він теж не чув. Звичайно, було безглуздо сподіватися, що я знайду її в першій найближчій від сховища громаді, але я так хотіла в це вірити. Час перестати бути такою наївною і стати жорсткішою і сильнішою. Інакше я просто не виживу тут. Потрібно захистити своє серце від болю. Просто не думати. Іти вперед до мети, стиснувши зуби.

Я залишилася в громаді Олд Менор на два дні, щоб добре виспатися і обміркувати подальшу стратегію. Іти бездумно, перевіряючи кожну громаду, бункер, сховище чи навіть будинок, не мало сенсу. Я спробувала уявити себе на місці моєї сестри і замислилася — а що вона зробила б, опинившись за межами ілюзії? Ось тільки відповіді я не знала. Все, що мені було відомо про сестру, будувалося на моїх вигадках із ілюзії. Я пам'ятала, що в дитинстві ми були дружні і вона мене завжди захищала. Джо Бет, напевно, так само прагне мене знайти, як і я її. Це єдине, у чому я не сумнівалася. У всьому іншому мене розривали сумніви. Я навіть не була впевнена, що впізнаю її, коли побачу. Хоча… Адже я виглядала так само, як і бачила себе в ілюзії. Чому ж Джо Бет, подорослішавши, не може бути схожою на ту, що була в моїй голові? Батьки точно не сильно змінилися, хіба що зморшок у них напевно побільшало. Та й Ієн, якщо він існує, ймовірно, виглядає так само. Там, в ілюзії, у мене були гарні навички малювання, я ходила до художньої школи та навчалася дизайну в університеті. У мене була пара блокнотів для записів та олівці з ручками, і я вирішила зробити портрети моїх близьких. У мене не було фото, і ці малюнки могли стати єдиним нагадуванням про рідних. Поки в пам'яті ще були свіжі образи, я захоплено почала малювати. Малювання здорово відволікало від безглуздих думок і заспокоювало. Я навіть намалювала покійну бабусю, бо не була впевнена, чи померла вона під час війни, незадовго до неї або ж тільки в моїй ілюзії. Портретами я залишилася задоволеною, вийшло схоже. Все-таки навички, здобуті в ілюзії, були цілком реальними і це не могло не тішити. У блокноті з портретами я також вирішила вести короткий щоденник, де записувала відвідувані місця з датами та деякі особисті відчуття. Поговорити мені зараз було нема з ким, тому мені потрібно було хоч десь виливати свої думки, оформити їх, щоб вони не атакували мене злісними демонами.