Розділ 6. Все, що потрібно знати про життя в Руїнах

Нора зраділа, що я записалася їй у помічниці. Вона була головним кухарем цілої громади, а допомагали їй зараз лише дві дівчини. Зі мною помічниць стало троє. Занадто мало кухарів, щоб нагодувати стільки людей.

— Більшість дівчат і жінок не прагнуть цілий день готувати їжу на всю громаду, — пояснила Нора. — Навчаться чогось кориснішого і поспішають звідси втекти. А мені подобається готувати, але тільки багато доводиться.

— А ви давно тут, Норо? — поцікавилася я, поки вона мені показувала, що де лежить на кухні.

— Будь ласка, звертайся до мене на «ти», не люблю цих формальностей, — попросила Нора. — Та й не така я стара, мені лише 35.

— Добре, — я посміхнулася.

— У громаді я вже 4 роки, а прокинулась 7 років тому — мене мій брат знайшов і розбудив. Він теж тут мешкає, на охороні стоїть. Я й чоловіка в громаді зустріла. Ми два роки тому побралися.

— А чому у громаді немає дітей? — запитала я хвилююче мене з учорашнього дня питання. — Я в курсі, що немовлят в ілюзію не занурювали, але невже ніхто після пробудження не намагався завести дітей?

— Та є тут діти, — зітхнула Нора. — Небагато, але є. Безумців, які прагнуть заводити дітей у цьому зруйнованому світі, вистачає. Просто діти переважно знаходяться в окремому блоці, з метою захисту, і рідко ходять загальним коридором. Їдальня у них теж окрема. Я завжди хотіла дітей, але народжувати зараз, боячись, що з дитиною може щось трапитись, що її відберуть і зітруть пам'ять — ні, цього я не бажаю. Можливо, коли бунтівники досягнуть своєї мети і нас перестануть переслідувати, тоді й заведу. Але поки що ні. І багато хто дотримується такої ж думки. Навіщо потрібне дитині тяжке дитинство? Ось ти, якби була дитиною, хотіла б жити у такому світі?

— Я й доросла в ньому жити не хочу, — я похитала головою, чистячи картоплю на обід. — Моторошно тут дуже.

— Ось і я про що, — Нора швидко мила і нарізала почищену мною картоплю і закидала її в одну з каструль. — Егоїстично приводити дітей у такий світ. Хочеться — перехочеться. Дітям тяжко тут. Ось у містах прогресистів, кажуть, добре. Але нам туди дорогу замовлено. Наша громада, звичайно, досить захищена, але це не те.

— А скільки тут людей живе?

— Трохи більше ніж дві сотні. І всіх треба годувати. Тому давай якнайшвидше чисть, обід не чекає, — Нора мене поквапила.

Я вирішила більше не ставити запитань та чистила картоплю, як могла швидко. Але в моїй голові було надто багато думок і я просто не могла довго мовчати.

— А овочі ви звідки берете? Вирощуєте? Купуєте? Вони не радіоактивні?

— Вирощуємо у теплицях. Ні, радіації у них практично немає. Може, зовсім невелика доза, але наші організми до цього звикли. До того ж є ліки, — пояснила Нора. — А для землі існують спеціальні добрива, які нейтралізують радіацію у ґрунті. Їх ми або купуємо, або здобуваємо, де можемо. Ось так то.

Хоч на кухні й доводилося працювати не покладаючи рук, мені подобалося, що я зайнята. Це допомагало відволіктися від думок, що мене турбували. І якщо щодо батьків і сестри я могла себе заспокоїти, то думки про Ієна не давали мені спокою. Я так його любила, нам було добре разом, він був моєю опорою та підтримкою, а тепер його не просто немає — його й не було ніколи. Мій хлопець — плід моєї уяви. Як безглуздо. І все ж, щось у глибині мене шепотіло, що варто спробувати його знайти. Можливо, він трохи інший, але все ж таки існує? Я не вірила, що вигадала його з нуля. Я втішала себе думкою, що десь бачила Ієна у дитинстві, він мені запам'ятався, і я його образ потім відтворила в ілюзії. Тільки ця віра допомагала не збожеволіти і не кричати від безвихідності щоночі.

Ханна прийшла як тільки почався обідній час і одразу ж потягла мене за столик. За стійкою на роздачі їжі залишилася одна з дівчат — ми всі мали чергувати по черзі.

— Ну, як тобі перший робочий день? — вона посміхнулася, з апетитом уминаючи варену картоплю за обидві щоки.

— Нормально. Нора класна.

— Ага, — Ханна кивнула, продовжуючи жувати.

— А Грейс у їдальню не приходить? — поцікавилася я, озирнувшись на всі боки і не побачивши нашого лідера.

— Рідко. Зазвичай вона їсть у себе.

— Щось вона сьогодні не в дусі. Чи мені здалося?

— Не здалося, — відповіла Ханна, відкушуючи вже огірок. Схоже, вона дуже зголодніла. — Повернулася команда з чергового походу і знову жодної інформації ні про її дочку, ні про чоловіка. З кожною такою невдачею Грейс стає все гірше та гірше. Вона втрачає віру.

— Сумно це чути.

— Грейс щосили намагається не падати духом, адже вона лідер громади, вона повинна надихати, але… — Ханна зітхнула. Видно було, що дівчина щиро переймалася Грейс. — Вона у розпачі. Жодної зачіпки, нічого, ніби її чоловік та дочка були стерті або їх ніколи не існувало. Багато хто знаходить хоч якихось рідних або бодай відомості про них, але тільки не вона. Я боюся, що Грейс невдовзі не витримає і щось із собою зробить. Сандра постійно її підтримує, але ні психотерапія, ні ліки Грейс не допомагають. Їй потрібна хоч найменша інформація про рідних. От хоч би така, що тобі дала Ненсі.

— Хотілося б швидше перевірити її, але я навіть не знаю, де шукати це місце зі сховищем і як потрапити туди.

— Пройдеш навчання і зможеш вирушити на пошуки, — підбадьорила мене Ханна. — Думаю, ми з Дейвом і Ненсі підемо разом з тобою. Ненсі, звичайно, не любитель виходити за межі громади, але я її вмовлю.

— Мені не хотілося б вас турбувати, — звичайно, мені була приємна увага Ханни, але напевно в неї було багато турбот і без мене.

— Ой, та нам нескладно, — запевнила мене Ханна, доїдаючи обід. Вона напрочуд швидко їла і при цьому встигала говорити. — Все одно потрібно відвідати те сховище, щоб завантажити інформацію з їхнього комп'ютера. Ми досі цього не зробили.

— А з мого сховища не треба? — спитала я про всяк випадок. Повертатися туди мені точно не хотілося.

— Ні, вже є. Ми не вперше туди проникаємо. Прогресисти періодично навідуються до сховища з метою перевірки людей та обладнання та, природно, привозять для себе запаси продовольства. Зазвичай набагато більше, ніж з'їдають. А ми потім їх крадемо, — пояснила Ханна. — Дейв вміє зламувати зовнішні двері сховища, але сигналізація все одно спрацьовує. Тому все треба робити швидко: проникаєш усередину, перевіряєш в реєстрі потрібну людину, скачуєш реєстр, а якщо твоя людина знаходиться, то відключаєш капсулу, забираєш її, одяг і припаси і робиш ноги. Чим швидше тим краще. Іноді військові, яких прогресисти відправляють на піймання втікачів, можуть опинитися поблизу та отримати сигнал. Всі вони мають у наручному годиннику передавачі зі зв'язком.