Розділ 3. Зустріч з людьми

Прокинувшись, я не відразу згадала про вчорашню подію. Я думала, що знову вдома, у рідному вигаданому світі. Тому, відчувши жорстку постіль та одяг на собі, я спочатку здивувалася. Я ніколи не засинала одягнена і моя постіль була м'якою та зручною. І тільки розплющивши очі, я зрозуміла, де знаходжусь і що сталося: я прокинулася від ілюзії. Напевно, лягаючи ввечері спати, я все ж таки сподівалася, що все, що сталося зі мною, — довгий поганий сон, який вранці розвіється. Я чекала, що мене розбудить кішка, що стрибне на живіт, а з кухні долинатиме запах маминої їжі. Я так любила, коли вона готує млинці вранці, зі смородиновим джемом, просто смакота. Але замість апетитних ароматів в ніс мені вдарив запах вогкості та плісняви, а прокинулася я від якогось шуму, як виявилося. Швидко підвівшись і сунувши ноги в черевики, я обережно визирнула надвір. Шум видавав позашляховик з камуфляжним забарвленням. Я сховалась за прилавком магазину і вирішила поспостерігати, що буде. Обережність понад усе. Люди в машині могли бути небезпечні. Пошарпаний автомобіль зупинився якраз поряд з магазинчиком, в якому я причаїлася. З нього вийшли двоє чоловіків у камуфляжі під стать автомобілю і один із них закурив. Напевно вони були військовими.

— Перевір усередині, — кивнув той, що курив у мій бік. — Вона не могла далеко піти.

Схоже, вони говорили про мене. Адже я йшла дорогою (точніше, тим, що від неї залишилося) прямо від сховища, нікуди не повертаючи. Навряд, вони говорили про когось ще. До того ж, у реєстрі горів напис про пошкодження моєї капсули, отже, хтось мав приїхати та перевірити її. Адже не просто так цю програму було створено.

— Та ну її! — буркнув другий чоловік. — Поїхали назад у місто. Не люблю ці Руїни. Тут так страшно, похмуро, я аж здригаюся. Подумаєш, одним утікачем більше, одним менше, погоди не зробить.

— Так, звичайно! А потім вони всі разом піднімуть бунт і захоплять наші міста, — курець видихнув хмаринку диму в обличчя товаришеві. — Іди перевір. Потрібно її повернути та занурити назад в ілюзію. Чим раніше ми її спіймаємо, тим простіше переконати, що їй там буде краще. Вона, напевно, налякана цією розрухою і коли ми їй пообіцяємо чистенький, прилизаний світ, то з радістю погодиться повернутися. Неодноразово ж спрацьовувало. А от коли вони відійдуть подалі, зустрічають інших утікачів і ті їм розповідають всю суть, то вже добровільно лягати спати не хочуть. Адже сам знаєш. Не впирайся, йди! А я поки що докурю.

Його напарник зітхнув, але сперечатися не став. Не чекаючи поки він увійде всередину і витягне мене, я тихенько почала пробиратися назад у комору. Знову потрапити в ілюзію я не хотіла, тому треба було тікати від цих людей якнайдалі. На щастя, чоловік мене не виявив і мені вдалося непомітно забрати рюкзак і втекти через запасний вихід. Щойно вибравшись назовні, я припустила з усіх ніг, незважаючи на тяжкість рюкзака. Я просто не відчувала його. Все, про що я думала, не потрапити до рук цих чоловіків. Тільки не ілюзія! Як би тепло та затишно в ній не було, я жадала зрозуміти, що відбувається насправді. Мені потрібне було справжнє життя, а не його подоба. Я бігла по діагоналі, пробираючись між руїнами будівель, петляючи та маневруючи. Я так жваво перескакувала через перепони, так спритно огинала кути, що мій ілюзорний тренер з фітнесу був би просто в захваті. Жаль тільки, що він був лише плодом моєї уяви.

Я бігла, поки мої ноги не підкосилися від чергової перешкоди, і я не впала на землю. У грудях пекло вогнем, я важко дихала. Стягнувши рюкзак, я притулилася спиною до цегляної стіни і дістала пляшку з водою. Зробивши декілька цілющих ковтків, я заплющила очі, повільно порахувала до десяти і спробувала заспокоїтися. Не виходило. Серце шалено стукотіло, погрожуючи вирватися з грудей, а легені боліли від такого марш-кидка. Я закашлялася. Хоч я й займалася спортом, але не настільки інтенсивно, щоб робити подібні забіги. Мені знадобилося хвилин 10, щоб остаточно отямитися і трохи віддихатися.

Перепочивши, я задумалася. Отже, що ми маємо? Я бачила людей. Живих, не занурених в ілюзію і безперечно недружелюбно налаштованих до таких, як я. І, судячи з їхньої розмови, прокинулось вже чимало. Я не одна така. Вже щось. Значить, десь вони повинні ховатися і, мабуть, знають більше мого про те, що діється в цьому світі. До мого завдання входить їх знайти. Але де ж їх шукати? Мабуть, вони добре ховаються. Навряд, вони десь поблизу сховища, інакше ті, у формі, їх знайшли. Отже, потрібно шукати на більш віддаленої місцевості. Ймовірно, вони ховаються в якихось забутих богом селах або в лісовій глушині, а може й у самій гущавині руїн. Потрібно шукати. Підніматися та йти. Ось тільки мої ноги з рішенням голови були не згодні. Я почувала себе знесиленою. Адже я завжди тримала себе у формі, займалася спортом. Стоп! У якій формі, якщо це була ілюзія? Я тренувалася лише у своїх думках. Чорт! Моє тіло насправді не підготовлене до таких тяжких навантажень. Добре хоч зайвої ваги немає і загалом м'язи не атрофовані. Напевно, капсула якось на них впливала, адже від довгих років нерухомого лежання у мене напевно мали атрофуватися м'язи. Стільки незрозумілого в цьому світі, купа питань, на які мені поки що ніхто не може дати відповіді. Сподіваюся, я згодом зможу дізнатися, що сталося і як ми жили стільки років в ілюзії.

Потрібно продовжувати шлях — повторювала я собі. Відпочину пізніше, зараз не час. Мені потребувало величезних зусиль змусити себе піднятися та взяти важкий рюкзак. Іти не хотілося. Але я розуміла, що з метою безпеки мені необхідно піти якнайдалі від сховища, інакше мене спіймають. Я втомлено пленталася по уламках міста, бездумно повертаючи то вліво, то вправо. Іти по прямій, дорогою, було неправильно — так мене ризикували помітити і зловити. Та й втікачі навряд чи ходили дорогами. Чим глибше всередину міських руїн я зайду, тим більше ймовірності, що я знайду нормальних людей, які зможуть мені допомогти. Від військових не можна було чекати на допомогу.