Розділ 24. Ліна

Ліна повільно піднімалася сходами. Кожен крок був важким, наче тягнув за собою тінь його слів. У голові безупинно лунав голос Ентоні — глибокий, хрипкий, наповнений болем і пристрастю. Вона досі відчувала його погляд, палкий і пронизливий, який немов палив шкіру, залишаючи сліди, невидимі для світу, але болючі для неї.

Торкнувшись холодного поручня, вона здригнулася, метал був крижаним, контрастуючи з теплом, яке він залишив у її душі. Серце билося нерівно, мов наляканий птах, розриваючи тишу навколо. Здавалося, ця тиша була частиною шторму, що вирував у ній через нього. Вона почувалася загубленою в хаосі, створеному його присутністю, навіть якщо він зараз був лише спогадом.

Коли Ліна нарешті дісталася до своєї квартири, вона тихо зачинила двері й застигла, тримаючись за холодну ручку, наче в ній була єдина опора. Її пальці ще міцно стискали метал, немов боялися відпустити те, що тримало її в рівновазі. Вона не рухалася, боячись зробити крок, бо знала, щойно її рука відпустить ручку, емоції, які вона стримувала вирвуться назовні.

Його голос… той глибокий, хрипкий, що ледь не зламав її. Вона відчувала в ньому біль, боротьбу — і цей біль розривав її саму. Як жити далі з такою правдою? Як впоратися з цим, якщо навіть він, сильний і впертий, досі не може вирватися з полону свого минулого?

Повільно, ніби через силу, вона відштовхнулася від дверей і зробила кілька кроків у глиб квартири. Простір був таким же знайомим, як і завжди, але тепер він здавався чужим. Наче щось невловиме змінилося, залишаючи в повітрі тривожну порожнечу. 

Його слова все ще звучали в її голові, пробиваючись крізь шари її власних сумнівів. Вони були справжніми, гострими, як лезо, що розкриває те, чого вона не хотіла бачити. Це був інший Ентоні — не той, кого вона звикла знати. Його маска впала, і перед нею відкрилася людина, зламана, вразлива, але водночас настільки жива, що це відгукнулося в ній болем.

І саме це лякало її.

Вона не була готова бачити його таким — і не була готова бачити себе в цьому новому світлі, де його біль ставав її власним. Але чи зможе вона втекти від цього? Чи захоче?

Вона важко опустилася на диван, обхопивши себе руками, ніби намагаючись захиститися. Ліна сиділа нерухомо, стискаючи себе в обіймах, наче намагаючись утримати себе в цілісності, поки хвиля емоцій невпинно накочувалася. Вона знала, цей момент усе змінить. Але що саме — вона ще не могла сказати.

— "Що мені робити тепер?" — промайнуло в її думках. Вона відчула, як сльози підступають до очей, але вона відмовилася дати їм волю. Вона завжди була сильною. Завжди тримала себе в руках. Але зараз усе руйнувалося, і ця крихкість лякала її до болю.

Раптом вона різко встала, ніби вирішила втекти від своїх власних думок. Увійшовши на кухню, Ліна відкрила холодильник і почала безладно діставати все, що траплялося на очі. Овочі, м’ясо, спеції — усе складалося на стіл у хаотичному порядку, як і її емоції. Вона навіть не розуміла, що збирається готувати, але їй було байдуже. Їй просто потрібно було зайняти себе, будь-чим, аби не чути власних думок.

Вона почала нарізати овочі, стукаючи ножем по дошці, і цей ритм, хай і ненадовго, заповнював тишу в її голові. Але думки все одно проривалися. Слова Ентоні знову звучали, розриваючи її спокій, його біль, його каяття. Вона намагалася не думати, але кожен рух лише підкреслював, як важко його ігнорувати.

Ліна зупинилася, обперлася руками об стіл і заплющила очі.

— "Я не можу його втратити… Але чи можу я йому довіритися?" — ці питання крутилися в голові, як замкнуте коло. Вона згадувала його слова про минуле, про біль, про те, як він намагався стати іншим. Її серце розривалося між страхом і бажанням.

Вона знала, що ці слова були справжніми, але щирість інколи болить сильніше за брехню. Його боротьба була її боротьбою тепер, хоч вона й не просила про це. Кожна деталь його розповіді, кожен натяк на біль, який він пережив, робили її частиною історії, яка ніколи не була її власною.

Ліна відкрила очі й поглянула на свої руки. Вони злегка тремтіли, відображаючи бурю всередині. Вона ніколи не дозволяла собі бути слабкою, завжди йшла вперед, але зараз цей крок здавався найважчим. Їй доведеться вирішити, чи зможе вона прийняти його таким, яким він є, з усім тягарем його минулого, і водночас не втратити себе?

Повільно відсторонившись від столу, вона вдихнула глибоко, намагаючись зібратися. Її думки не стихали, але десь глибоко всередині вона вже знала відповідь. Вона просто ще не була готова сказати її вголос.

Вона відчула, як телефон вібрує у кишені. Це був Максим, її агент.

— Ліно, привіт! — його голос був, як завжди, бадьорий. — Хотів дізнатися, як там твої картини? Кроуфорд знову питає, коли будуть готові.

Вона стиснула телефон міцніше, нахмурившись.

— Вони готові. Можу передати, як тільки буде зручно замовнику, — відповіла вона, намагаючись звучати спокійно.

— Добре. Але, слухай, цей тип… він трохи дивний. Питає про тебе багато особистого. Просто будь обережною, гаразд?

— Максе, ти серйозно? Це просто звичайний замовник. Що може бути небезпечного? — відмахнулася вона, хоча відчула легкий холодок у грудях.

— Гаразд, гаразд. Просто хотів попередити, — додав він, перш ніж завершити розмову.

Ліна вимкнула телефон і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. "Нісенітниця", — подумала вона, хоча слова Максима залишили неприємний осад десь глибоко всередині. Вона провела долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти тривогу, і вирішила відволіктися. Її вибір упав на улюблений серіал — "Щоденники вампіра".

Екран ожив, і сцена між Еленою та Деймоном швидко захопила увагу. Напруга між ними була майже відчутною, і Ліна мимоволі засміялася, коментуючи:

— Деймон, ти — суцільна копія Ентоні. Така ж одержимість, впертість… і ці погляди.

Вона вмостилася на дивані, піднявши ноги й обійнявши чашку гарячого чаю. Тепло розливалося по тілу, трохи знімаючи внутрішнє напруження. Серіал наче допомагав зануритися в іншу реальність, але паралелі зі своїм життям змушували її повертатися до одних і тих самих думок.