Розділ 22. Ліна

Ліна провела майже цілий тиждень у своїй студії, перетворивши її на свою особисту фортецю, де намагалася сховатися від світу, від себе і найголовніше від нього. Вона занурилася у роботу над картинами, намагаючись знайти розраду у творчості. Її студія перетворилася на хаос — полотна, фарби, пензлі й мішані аромати розчинників заповнювали простір. Вона працювала днями й ночами, навіть коли очі палали від втоми, а серце важко стискалося щоразу, як її погляд мимоволі натрапляв на букет чорних троянд із криваво-червоними півоніями, який вона так і не змогла винести зі студії, щоразу відчуваючи, як все всередині завмирає, ніби цей букет тримав її в полоні минулого. Образ Ентоні виринав у її свідомості з такою силою, що здавалося, ось-ось його голос порушить тишу студії, а його дотик обпече шкіру. Це відчуття було нестерпним і водночас таким бажаним, ніби він був всюди, навіть у повітрі, яким вона дихала.

Вона працювала до знемоги, ігноруючи голод і втому, поки її тіло не відмовлялося підкорятися. Але навіть тоді, опинившись у ліжку, Ліна не знаходила спокою. Відпочинок став ілюзією, адже сни були єдиною втечею, проте, і вони не приносили їй полегшення.  

Ліні снився Ентоні. Він з’являвся перед нею з тіней, переслідуючи її навіть у найпотаємніших закутках підсвідомості, де вона марно шукала укриття від своєї залежності. Його постать була владною, а очі палали пристрастю, від якої її серце то зупинялося, то починало шалено битися, мов у загнаного звіра. 

Він повільно підходив ближче, його кроки були ледь чутними, але кожен рух випромінював непохитну впевненість. Вона стояла нерухомо, наче зачарована, відчуваючи, як його магнетизм сковує її, не залишаючи жодного шансу вирватися.

Його рука торкнулася її обличчя — тепла й водночас владна, вона ковзнула до її щоки, а потім ніжно провела пальцями по лінії щелепи. Він схилився ближче, і його подих обпік її вухо. Його шепіт огортав її, низький, теплий, майже гріховний, кожне слово проникало глибоко в її душу, залишаючи пекучий слід. Це були не просто слова — це була обіцянка, яка змушувала її серце збуджено стукотіти, а тіло — тремтіти від бажання, змішаного зі страхом. Він говорив так, ніби тільки вона мала значення в цей момент, і це відчуття повністю поглинало її.

Коли він ніжно підняв її обличчя до себе, його губи пристрасно ковзали по її шиї, залишаючи сліди гарячих поцілунків, від яких її серце шаленіло. Його руки владно обіймали її, немов заявляючи свої права, і вона беззастережно піддавалася цій силі. Її тіло відповідало на кожен його рух, зливаючись із ним у гармонії, яка здавалась забороненою, але водночас такою природною.

Ліна відчувала його руки на своїй шкірі — теплі, владні, ніжні й водночас грубі. Її погляд зустрів його темно-сині очі, які палали пристрастю, поглинаючи її повністю. Його дотики були ненаситними — він торкався її волосся, губ, спини, ніби прагнув навіки закарбувати кожен сантиметр її тіла у своїй пам’яті. Її тіло відповідало йому, покриваючись хвилями мурашок, які пробігали від кінчиків пальців до глибини душі, змушуючи її тремтіти від непідвладної, всепоглинаючої пристрасті.

У її снах все було таким реальним, його голос, низький і хрипкий, нашіптував їй слова, від яких її серце калатало, а тіло тремтіло від бажання.

— Ти моя, Ліно, — його голос був таким близьким, таким проникливим. — І я зроблю так, щоб ти це запам’ятала назавжди.

Його губи торкалися її шиї, ковзали вздовж ключиці, а руки міцно тримали її, не даючи жодного шансу втекти.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу відчути кожен сантиметр твого тіла, чути, як ти стогнеш моє ім’я.

Від цих слів її тіло вигиналося в його руках, підкоряючись цій владній пристрасті. Вона відчувала, як його пальці ковзали вниз по її спині, залишаючи після себе гарячу доріжку, яка змішувалася з її тремтінням.

— Що б ти не думала, що б не казала, — його голос став майже гарчанням, — ти будеш належати мені, тут і зараз. І я не відпущу тебе, доки ти не попросиш мене про ще.

Вона намагалася відповісти, але її голос зривався на зітхання. Її тіло повністю підкорилося його дотикам, його глибокому, владному голосу, що огортав її, наче невидимі кайдани, наповнені пристрастю і магнетичною силою, які не залишали їй жодного шансу вирватися.

— Ентоні… — прошепотіла вона, але це звучало більше як благання, ніж протест.

— Чорт забирай, Ліно, так… — його голос був низьким і хрипким, насиченим такою пристрастю, що від цих слів її серце буквально вибухало в грудях. — Скажи це знову, скажи моє ім’я так, як тільки ти вмієш, щоб я зірвався остаточно. 

Його руки впевнено тримали її, притискаючи до себе, а губи спалювали кожен дюйм її шкіри, змушуючи забути про все. Вона вигнулася, відчуваючи, як хвиля бажання накриває її, змиваючи будь-які думки.

— Ти навіть уявити не можеш, як сильно ти мене зводиш з розуму, — він майже гарчав, його губи торкалися її вуха, голос сипав обіцянками, що обпалювали її зсередини. — Твоє тіло — моє полум’я, твої губи — моє божевілля. Скажи, що хочеш мене, Ліно.

Вона тільки зуміла видихнути його ім’я, але цього було достатньо, щоб він посміхнувся, мов хижак, який відчув здобич. Його пальці, його губи, його голос — усе було створено, щоб розпалювати в ній це полум’я, яке вона вже не могла загасити. Це була гра, в якій він мав повну владу, а вона віддавалася їй без бою.

Від цих снів її тіло горіло, а бажання не давало спокою. Вона прокидалася, вся в поту, з грудьми, які важко здіймалися, і відчуттям, ніби кожна клітина її шкіри благала про його дотик, жадібно тягнулася до нього, прагнучи відчути його тепло і владу. Відчуття було таким сильним, що навіть після пробудження вона не могла позбутися його присутності.

Щоб хоч якось відволіктися від хаосу власних думок та пристрасних снів про Ентоні, які не залишали її навіть уночі, Ліна занурилася у творчість. Вона почала створювати картини для майбутньої виставки, яку організовував Ентоні. Хоча в глибині душі Ліна сумнівалася, чи справді вона відбудеться після всього, що сталося, але надія все ще жила.