Розділ 21. Ліна

Ліна стояла над сплячим Ентоні, її серце билося так гучно, що, здавалося, ось-ось розбудить його. Його обличчя виглядало таким мирним, але навіть у спокої сну він залишався загрозливим — тінь таємниці, яка завжди висіла над ним, нікуди не зникла. Вона вдихнула його знайомий аромат деревної прохолоди і нотки тютюну — запах, який вона вже асоціювала лише з ним. Цей запах проникав у її думки, залишався там, заповнюючи її пам’ять.

Їй було боляче навіть думати про те, щоб піти. Вона хотіла залишитися, зануритися в його тепло, знову відчути його поруч. Але те, що вона дізналася, те, що він приховував, як чорна тінь огортало її думки. Вона усвідомлювала, що до кінця не знає Ентоні, що за цим спокійним виглядом ховається щось небезпечне, щось, що може розбити її.

Її погляд затримався на його оголених плечах, на татуюваннях, що плавно тягнулися його тілом, надаючи йому ще більше брутальності. Кожен візерунок, кожна лінія наче розповідали власну історію, яку вона так і не змогла зрозуміти. Очі защипало від сліз. Ліна відчувала, як у її грудях перепліталися страх і біль із гірким усвідомленням, що вона, можливо, вже закохалася в нього, хоч як намагалася це заперечити. Це усвідомлення лише посилювало її біль, залишаючи її розгубленою перед власними почуттями.

Ліна не могла відірвати погляду від Ентоні. Він був її спокусою, її пасткою і її слабкістю. Вона відчувала, як почуття роздирають її зсередини, змушуючи вагатися між тим, щоб залишитися, і тим, щоб піти, поки ще не пізно.

Вона нахилилася, щоб поцілувати його на прощання, але вчасно зупинилася, змусивши себе зробити крок назад. Їй було важко дихати, і, зібравши всю свою волю, вона тихенько піднялася, щоб не розбудити його. Її речі були зібрані заздалегідь, і вона обережно взяла їх, намагаючись не наробити шуму. Ліна підійшла до дверей, але, перш ніж вийти, зупинилася, ще раз озирнувшись. Ентоні лежав на ліжку, огорнутий темрявою ранку, ледве прикритий, беззахисний і небезпечний одночасно, красивий і таємничий. Їй здавалося, що він належав їй, але насправді залишався недосяжним, як далекий вогонь, який зігріває і обпікає одночасно. Це почуття було таким всепоглинаючим, що змушувало її губитися між реальністю і мріями.

Вона тихо зачиняла двері, йдучи з маєтку, який, хоч і був похмурим і лякав її, але став для неї тимчасовим домом. Проходячи повз студію, вона побачила свої картини — три полотна, які невдовзі мали бути передані власнику. Краще забрати їх із собою, подумала вона, хоч поки ще не знала, коли передасть їх йому. Усі її речі були зібрані, і вона сіла в свій скромний сірий Volkswagen, який на щастя їй пригнали ще вчора, хоч і з затримкою, завантажила валізу та картини, ще раз оглянувши маєток, наче прощалася назавжди.

На дорозі Ліна не могла позбутися відчуття, що залишила частину себе там, у тій кімнаті, поруч із ним. Вона набрала номер подруги, Софії, яка завжди була готова підтримати її в будь-який час. Поверхнево розповідаючи про те, що сталося, вона чула, як Софія намагається розвеселити її, розповідаючи анекдоти, жартуючи про те, що «випивка краще за психотерапію», і обіцяючи приїхати ввечері, щоб «утопити» всі її страхи у вині.

— Ліно, я ж попереджала тебе, що цей чоловік — небезпека в чистому вигляді, — голос Софії був трохи жартівливим, але водночас у ньому звучала серйозність. — Він ніби магніт, який притягує, а потім розбиває. Ти можеш втекти від нього, але чи зможеш ти втекти від того, що відчуваєш?

Ліна мовчала, її пальці міцно стискали кермо. Дорога тягнулася перед нею, але думки залишалися в маєтку, де залишився Ентоні. Вона чула, як Софія продовжує говорити, але її слова здавалися далекими, наче крізь туман.

— Ліна, ти тут? — перепитала Софія, її голос став стурбованим. — Ти мене чуєш?

— Так, я чую, — відповіла Ліна, намагаючись змусити свій голос звучати спокійно. — Просто… просто складно. Софіє, я хотіла піти, але здається, я залишила частину себе там. Це так дивно… Наче я втекла від нього, але водночас я втікаю і від себе.

Софія зітхнула.

— Ти зробила правильний вибір, Ліно. Це складно зараз, але з часом стане легше. Тобі потрібен час, щоб подумати, щоб зрозуміти, чи це почуття, чи залежність. І ти це зрозумієш, коли віддалишся від нього.

Ліна кивнула, хоча Софія цього не бачила.

— Ти права… можливо. Просто… іноді мені здається, що він читає мене наскрізь. І це лякає. Він такий… проникливий. Його погляд, його дотики… це як шторм, що захоплює все на своєму шляху. Але ж я знаю, що зі штормом не збудуєш дому, правда?

Софія засміялася, намагаючись зняти напруження.

— Ну, якщо ти вже порівнюєш його з погодними явищами, то, може, настав час викликати бурю на свою користь? — підморгнула Софія. — Знаєш що? Я зараз приїду. Ми з тобою вип’ємо, поговоримо і вирішимо, що робити з цим… "штормом". Бо я тебе не залишу в такому стані.

Ліна здивовано подивилася на телефон, відчуваючи змішане полегшення і тривогу.

— Софіє, це не обов’язково… — почала вона, але подруга вже перебила її.

— Навіть не думай заперечувати! Я скоро буду! Тільки забіжу за вином і закусками, щоб витягти твою чортову дупу з цього хаосу.

Ліна засміялася, вперше за день відчуваючи щось схоже на тепло.

— Добре, я чекатиму, — сказала вона тихо, і в її голосі була вдячність.

Розмова закінчилася, і Ліна залишилася наодинці з тишею. Машина рухалася рівно, але її думки були хаотичними. Вона згадала його погляд, відчуття його рук на своїй шкірі, його голос, який, здавалось, міг проникнути у саму глибину її душі. Його одержимість лякала її, бо вона була занадто сильною, занадто всепоглинаючою. Але ще більше її лякало те, що вона могла відповісти йому тим самим.

Приїхавши до своєї квартири, Ліна відчула хвилю полегшення. Її маленький простір здавався тихим притулком. Вона розвантажила машину, заносячи картини і валізу, й закрила двері на замок. Її очі зупинилися на одному з полотен, і в голові знову пронеслися моменти, які вона намагалася забути.