Розділ 19. Ліна

Ліна прокинулася раніше, ніж зазвичай, відчуваючи, як тепле сонячне світло пробивається крізь важкі штори й заповнює кімнату. Ентоні спав поряд, його обличчя виглядало спокійним, але одночасно й настороженим, ніби навіть уві сні він зберігав контроль. Ліна затримала подих, дозволяючи собі вивчати кожну деталь його зовнішності, про яку так давно хотіла дізнатися більше.

На його грудях темнів складний візерунок татуювання, схожий на моторошний символ, що обвивався зміями і був увінчаний кинджалом, який наче проникав у його шкіру. Але щось інше привернуло її увагу. Ледь помітна, майже невидима для чужого погляду, під його ключицею ховалась інша мітка — глибоко втиснений знак, наче шрам, вишуканий і водночас тривожний. Ліна відчувала, як цей таємничий символ, вкраплений у його шкіру, відкривав новий вимір його особистості, ще більш темний і незвіданий.

Ентоні, відчувши її уважний погляд, розплющив очі, і не встигла вона отямитися, як він перекотився на бік, міцно обійняв її і притис до себе, так що вона опинилася зверху, тісно притиснута до його тіла. Його голос звучав низько, мов гуркіт грому, коли він шепнув:

— Ти рання пташка, Ліна… І тобі дуже цікаво, чи не так? — Його пальці ніжно торкалися її спини, хоча в його очах виднілась звична темна іскра власності. — Тобі щось сподобалося? Чи, може, ти вивчаєш мене, як полотно для натхнення? — його голос прозвучав низько.

Ліна одразу відвела погляд, але не змогла приховати легкого рум’янцю, що з’явився на її обличчі.

Вона спробувала відсторонитися, але його хватка була на диво міцною, не залишаючи жодного шансу. Вона намагалася зберігати холоднокровність, відчуваючи його спекотний погляд на собі.

— І не думай, що я здамся. Просто розглядала твої… трофеї, — злегка всміхнулась вона, трохи подразнюючи його.

Ентоні нахилився ближче, його усмішка стала ще ширшою.

— Трофеї? Ти завжди знаєш, як мене спровокувати, — прошепотів він, торкаючись кінчиками пальців її руки й змушуючи її затримати дихання. — Але скажу тобі одне, я дозволяю тобі розглядати мене, бо знаю, що ти хочеш побачити ще більше.

Вона закотила очі, зберігаючи грайливий тон.

— Твої татуювання цікаві, але, здається, я вже все побачила. — Вона обережно відсунула його руку, хоч її власне тіло тремтіло від бажання.

— О, ні, ти ще не бачила найцікавішого, — він засміявся, притягуючи її ближче. — Але ти завжди можеш дізнатися більше, якщо залишишся трохи довше.

Їхні погляди зустрілися, і Ліна відчула, як її серце знову почало шалено битися. Його тіло, його погляд, його слова — все це було занадто сильним, занадто спокусливим, щоб вона могла втриматися. Вони обоє розсміялися, але відчували глибину зв'язку між ними, який розростався, міцнішав із кожним дотиком. 

Але замість того щоб піднятися з ліжка, Ентоні знову обійняв її й притиснув до себе. Її спроби звільнитися закінчувалися тільки тим, що він міцніше стискав її, його сильні руки не залишали їй жодного шансу. Її волосся розсипалося по його грудях, коли вона здалася й просто залишилася лежати поряд.

— Ти обіцяв сніданок, — сказала вона, ховаючи посмішку в його плечі.

Ентоні посміхнувся, його очі блищали зухвалою іскрою.

— Ти казала щось про те, що голодна? Бо, здається, єдине, чого ти хочеш зараз — це бути тут зі мною.

Ліна підняла голову, її погляд зустрів його. Вона знала, що з ним сперечатися марно, але все одно спробувала.

— Якщо я не піднімусь із цього ліжка, то так і залишуся твоєю вічною полонянкою.

Ентоні перевернувся, опинившись над нею, його обличчя було наповнене тією владною ніжністю, від якої вона не могла втекти.

— Полонянкою? — Його голос був низьким, і кожне слово звучало, як виклик. — Ти хочеш сказати, що тобі тут не подобається?

Вона намагалася відповісти, але замість цього його губи торкнулися її шиї, і її тіло мимоволі відгукнулося на його дотики. Її сміх перервався на мить, коли він нахилився ближче.

— Ти неймовірно нестерпний, — пробурмотіла вона, злегка штовхаючи його в груди, хоча її руки залишилися на його шкірі довше, ніж вона планувала. — І якщо ми не встанемо зараз, я більше не зможу думати про їжу.

Ентоні тихо засміявся, нахиляючись ближче, щоб подарувати їй легкий поцілунок, який миттєво переріс у глибокий, сповнений бажання.

— Може, я і є твоїм сніданком? — шепнув він проти її губ, його руки ковзнули до її талії, притягаючи її ще ближче. — Тобі не потрібно нічого більше.

Ліна зітхнула, відчуваючи, як її дихання стає важчим, але все ж вирішила зібрати волю в кулак. Вона рішуче, хоч і сміючись, знову штовхнула його.

— Годі. Мені потрібна кава. Інакше я втечу від тебе просто зараз.

Ентоні підняв брову, вдаючи здивування.

— Втечеш? — Його голос був насмішкуватим. — Не думаю, що ти зможеш це зробити. Але добре, якщо кава важливіша за мене… Я дозволю тобі піднятися.

Він перекотився на бік, але не встигла Ліна піднятися з ліжка, як він схопив її за руку й потягнув назад.

— Останній поцілунок. Обіцяю, — сказав він із тією посмішкою, яка завжди підкорювала її.

Вона засміялася, але підкорилася, нахиляючись до нього. Їхній поцілунок був коротким, але достатнім, щоб змусити її серце знову шалено битися. Ліна похитала головою, намагаючись приховати усмішку.

— Ти колись дозволиш мені хоча б нормально вмитися?

Ентоні підняв руки вгору, ніби здавався.

— Добре, добре. Але я стежитиму, щоб ти не забула, хто тут головний.

Ліна лише посміхнулася, йдучи до ванної. Вона знала, що цей ранок буде довгим, але її це зовсім не засмучувало. Навпаки, вона вперше за довгий час відчувала себе по-справжньому щасливою.

Але її рухи зупинилися, коли за спиною пролунав хрипкий, звабливий і насичений насмішкою голос:

— До речі, ти вирішила залишити цей шедевр піжамної моди в історії нашого дому? Бо я ще довго його не забуду.

Ліна різко обернулася, її обличчя залилося легким рум’янцем. Він лежав, спираючись на лікоть, і дивився на неї з тією ж неприхованою усмішкою, яку вона одночасно обожнювала і ненавиділа.